Олександр, Катерина та Тетяна місяць тому переїхали з Берислава до Кривого Рогу. Люди до останнього тримались за рідну Херсонщину, але постійні російські обстріли змусили їх шукати більш безпечне місце.
Про життя в окупації, звільнення Берислава та життя під обстрілами журналісту 0564.ua розповіли Олександр Матяш, Катерина Сиротенко та Тетяна Заруднєва.
Катерина сама з Кременчука. В місті вона жила разом з Олександром, який переїхав з Берислава в пошуках кращого життя.
«Катерина працювала на заводі а я не міг знайти роботу», - починає розмову Олександр. – «Це все пов’язано з бериславською пропискою. Роботодавці неохоче беруть немісцевих».
Чоловік розповідає, що йому було некомфортно жити за рахунок Катерини. Він навіть збирав на вулиці пляшки, щоб не просити грошей на цигарки.
«Я так жити не зміг і запропонував переїхати Каті на мою батьківщину, у Берислав. Я пояснив, що в мене там є житло, а працювати ми можемо на родючих полях Херсонщини».
Так і зробила пара переїхавши на Херсонщину, де вони влаштувались працювати на полях поблизу Берислава.
«Так, платили невеликі кошти, але на життя вистачало», - продовжує Олександр. – «Також ми були забезпечені їжею, бо постійно з поля приносили зароблені тяжкою працею овочі».
На фото Катерина, Олександр, Тетяна та ще одна переселенка у криворізькому гуртожитку
Саме працюючи на полях Катерина та Олександр познайомились з Тетяною.
«Я приїхала з Херсону у Берислав на тимчасові підробітки», - розповідає Тетяна. «З Катериною та Олександром ми знайшли спільну мову та почали товаришувати».
Спокійне та розмірене життя зіпсувало повномасштабне російське вторгнення.
«Вранці, 24 лютого, я збирався на роботу у Веселе, що поблизу Берислава, коли повідомили про повномасштабне вторгнення», - ділиться Олександр.
Наші співрозмовники розповідають, що окупація лівого берега Херсонщини відбулась миттєво і їх попередили, що вже ввечері 24 лютого з іншої сторони Дніпра вже стоять російські війська.
«Однієї ночі ми чули, як проходить велика кількість техніки», - говорить Тетяна. «Вже на ранок побачили, що в місті вже стоять російські війська».
На фото Катерина, Олександр та Тетяна у криворізькому гуртожитку
«Перед війною нам зробили ідеальну дорогу, якою було приємно їхати», - ділиться чоловік. «Так росіяни її пошкодили розвертаючи свою величезну кількість техніки».
З настанням окупації у Олександра, Катерини та Тетяни зникла робота. Зароблені кошти теж швидко скінчились.
«Я хотіла забрати їх із собою в Херсон» - ділиться Тетяна. – «Ми думали, що можливо там буде краще, але грошей заплатити комусь, щоб виїхати в нас вже не було, громадський транспорт до обласного центру не ходив, тому довелось і далі вчитись виживати в Бериславі».
Згодом окупанти відкрили пункт видачі гуманітарної допомоги для населення. Але він був лише один на все місто.
«Щоб отримати допомогу треба було займати чергу ще вночі», - говорить Олександр. «Я простояв цілу ніч і день біля цього пункту і потрапив на прийом близько 3 години дня. Побачивши, що я шкутильгаю мене запитали чи я не «інвалід». Дізнавшись, що я не пенсіонер і не маю інвалідності мені повідомили, що я не маю права на отримання продуктового набору. А як виживати? Роботи немає, грошей немає, ще й в продуктах відмовляють».
Наші співрозмовники говорять, що під час окупації знаходились в інформаційному вакуумі і російські військові запевняли, що вони тут назавжди.
«Ми не знали, що відбувається в інших містах, яка територія України вільна», - говорить нам Катерина. – «В такому інформаційному вакуумі ми жили».
«Однієї ночі ми почули звуки великої кількості військової техніки і не могли зрозуміти що відбувається», - додає Тетяна. «На ранок, 11 листопада, вийшовши на вулицю, ми побачили що зникли російські військові. Хтось сказав, що окупанти втекли. Ми не могли повірити, бо ще вчора ввечері вони все ще були в місті і ніяких передумов для втечі видно не було. Спочатку здалось, що це якась хитрість окупантів, поки вдень в місто не зайшли наші хлопці».
На фото переселенці у Кривому Розі
Ось так для Тетяни, Катерини та Олександра несподівано закінчилась окупація. Чоловік та дві жінки були сповнені надії, що тепер життя налагодиться.
«В нас були сподівання, що нарешті все це закінчилось, у нас знову з’явиться робота і ми будемо жити в своїм звичним життям», - ділиться своїми емоціями Олександр.
Такими були відчуття і інших бериславців, які раділи деокупації міста.
Через декілька днів у місто почали заїжджати гуманітарні місії забезпечуючи містян продуктами та іншими важливими речами. Але не про всіх волонтерів залишились гарні враження.
«В одному з волонтерських пунктів видачі мені дали кілограм картоплі, цибулі та ще декілька овочів, а потім висунули умову, що щоб це отримати, я повинен поприбиратися у них у дворі», - обурюється Олександр. «Я не проти роботи, я їм одразу сказав, що готовий працювати у них двірником. Але ставити умови видачі невеликої кількості гуманітарних продуктів не правильно».
До міста повернулась законна міська влада, повернулись правоохоронці. Здавалось що бериславці вже ось почнуть жити своїм звичним життям, але окупанти не могли змиритись з поразкою на правому березі Херсонщини і почали обстрілювати Берислав.
«Для нас почалась інша реальність», - говорить Катерина. «ЗСУ не обстрілювали місто, в той час як російські військові почали постійні обстріли. Нам довелось вчитись виживати в нових умовах».
Наші співрозмовники говорять, що вулиця, на якій вони мешкали почала порожніти, допоки не залишилось нікого окрім них.
«Вулиці стали порожніми, люди кидали свої дорогі двоповерхові будинки і тікали з міста», - говорить Катерина. «Ми боялись виїжджати і жили в Бериславі поки була остання надія на краще».
Про те як жили Катерина, Тетяна та Олександр за умов постійних обстрілів та їх евакуацію у Кривий Ріг читайте в наших наступних публікаціях.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.