Днями відбулось засідання міської робочої групи з перейменування, на якому було повідомлено про результати громадського обговорення перейменування 13 об'єктів топоніміки. За результатами засідання робоча група підтримала "вибір людей".
Про це сайт 0564.ua повідомляє з посиланням на відеотрансляцію "Експерт КР - Експертне відео про Кривий Ріг".
Засідання відбувалось під головуванням очільника робочої групи - заступника міського голови Сергія Мілютіна.
Він повідомив, що, починаючи з 2016 року, у Кривому Розі перейменовано вже 704 топоніми... З метою захисту національних інтересів, відповідно до чинного законодавства, з 20 лютого 2024 до 20 березня 2024 проводилось громадське обговорення перейменування 13-ти топонімів, з яких 8 підпадає під дію Закону "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії", та ще 5 топонімів перейменовували через дублювання назв.
Як зауважив Сергій Мілютін, сам перелік розглядався на засіданні комісії 16 лютого 2024 року.
Нині ж за результатами обговорення підготовлено аналіз пропозицій, зауважень щодо надійшли під час обговорення.
Голова робочої групи запропонував членам групи проголосувати за кожен з топонімів окремо, після чого проголосувати за перелік загалом. По кожній з назв він проінформував про пропозиції, які надійшли, та про ті, які отримали найбільшу підтримку людей. Далі озвучувалась пропозиція підтримати "вибір людей", члени робочої групи не заперечували.
Мілютін також проінформував колег, що у квітні від Дніпропетровської ОДА надійшли рекомендації щодо перейменування 136 топонімів міста відповідно до рекомендацій Українського інституту національної пам'яті. За його словами, у цьому переліку містяться 7 старих назв, які у Кривому Розі вже перейменовані раніше, у тому числі - Площа Горького, вулиці Церетелі, Чуковського, Чернишевського... Водночас, відповідно до законодавства, належить також перейменувати такі назви, як 30-річчя Перемоги, 40-річчя Перемоги, Дмитра Глінки, Сержанта Рзянкіна, Бернарда Шоу, Покришкіна, Маршала Малиновського, Маршала Василевського.
У зв'язку з цим очільник групи зауважив, що згідно з чинним законодавством Криворізька міська рада мала прийняти відповідні рішення про перейменування до 27 січня 2024 року. Надалі повноваження щодо перейменування перейшли до міського голови, котрий приймає розпорядження про перейменування до 27 квітня 2024 року. Починаючи з 28 квітня 2024 року повноваження щодо перейменування переходять до голови обласної державної адміністрації.
За словами Сергія Мілютіна, міська рада і міський голова зробили усе необхідне для перейменування топонімів, щодо яких надійшли пропозиції від громади. Окрім цього, він ще раз наголосив, що Законом передбачено механізм подальшого перейменування, таким чином у ОДА є можливість провести це перейменування.
Когось із присутніх на засіданні робочої групи дуже стурбувала інформація про перейменування вулиць радянських героїв, зокрема - двічі героя радянського союзу Дмитра Глінки. Також жінка поцікавилась "Чим їм афганець помішав?", говорячи про сержанта Рзянкіна. Учасниця засідання запропонувала написати листа Президентові. На що голова робочої групи пояснив їй, що існує Закон.
Насамкінець засідання членкиня робочої групи Ольга Гончар поцікавилась, коли ж робоча група розглядатиме рекомендації обласної робочої групи щодо приведення назв ряду вже перейменованих об'єктів до стандартів державної мови? Ольга повідомила, що на її запит від обласної робочої групи надійшов перелік з 89-ти таких назв.
На це Сергій Мілютін відповів, що він про цей перелік нічого не знає.
Наш коментар:
Стосовно того, що міська рада і міський голова зробили усе" зауважимо, що Громадська мережа ОПОРА у відповідності до законодавства подає ситуацію щодо термінів під іншим кутом - недотримання термінів на місцевому рівні розглядається як невиконання вимог законодавства.
"З 27 липня 2023 до 27 січня 2024 року рішення про перейменування топонімів і демонтаж пам’ятників приймали місцеві ради. А вже з 27 січня до 27 квітня такі повноваження покладені на голів громад. Якщо ж вимоги закону не будуть виконані, до 27 квітня 2024 року відповідні рішення прийматимуть голови обласних адміністрацій. Це запобіжний механізм від буксування на рівні окремих громад, коли ті не захочуть чи в силу певних причин не зможуть прийняти рішення", - пояснюють у ГМ ОПОРА.
Отож виникає питання, чи міська влада Кривого Рогу не змогла, чи не схотіла позбуватися назв, котрі увічнюють пропаганду тоталітарного радянського режиму?
Стосовно імен героїв радянських часів, частина з котрих протистояла нацистам у роки Другої світової війни, вважаємо за доцільне ознайомитися з історією з позиції України та українців, відкинувши елементи радянської пропаганди, котру свого часу представники старшого покоління вивчали у радянських школах. Нагадаємо, що вже за часів незалежності України були відкриті значні об'єми архівів колишніх радянських органів, установ, підприємств. Тож беручи до рук Українську історію або історичну наукову літературу, створену українськими істориками за часів незалежності, ми маємо можливість усвідомити всі масштаби брехні і пропаганди, котрі панували в СРСР.
Стосовно льотчика - аса Дмитра Глінки додамо, що, вочевидь, його ім'я рекомендують прибрати з мапи міста через те, що він був депутатом найвищого законодавчого органу СРСР - Верховної Ради СРСР 2 скликання (1946 - 1950 рр.). Україна засудила тоталітарний режим радянських часів. Отож логічно, що Верховна Рада СРСР була на той час "гвинтиком" єдиного тоталітарного режиму. Нагадаємо, період з 1946 по 1950 роки, на який діяли повноваження Верховної Ради СРСР, припадають сталінські репресії. Формально рішення Верховної Ради СРСР та її органів приймались голосуванням (загальним "одобрямсом"). Одностайні голосування були навіть за документи, які склали правову базу для роботи репресивного механізму (серед правової бази "Повторних репресій" кінця 40-х - початку 50-х років є і документи органу Верховної Ради СРСР, на які спирався режим). А це - тисячі знищених життів. Серед репресованих у той період були громадяни, оголошені режимом "сіоністами", "троцькістами", "розвідниками" тощо.
В Україні обставини 1946-1947 рр. були аналогічними тим, що мали місце в 1932-1933 рр., тобто в роки голодомору в Україні. Трагедія повторювалась. Під виглядом заготівель держава проводила фактично повну реквізицію продовольчих ресурсів села і тим прирікала селянство на голод. Забираючи останнє, держава добилася 60% виконання плану заготівель зернових Україною. Селяни ж залишалися без продовольства. Як і у попередні роки, вони сподівалися прогодуватися з присадибної ділянки. Але по війні підсобні господарства колгоспників майже повністю були розорені. На початку 1946 р. 43% колгоспників не мали корів, а 20% - жодної худобини взагалі, навіть птиці. В результаті голод нещадно душив селян і від нього померло 1 млн. чоловік. Було зафіксовано випадки людоїдства, майже 3 млн. хворіли на дистрофію, анемію.
У Москві, Києві, обласних і районних центрах України було відомо про такий жахливий стан на селі. Але партійно-державний апарат ніяк не реагував на це.
Упродовж 1944-1953 років за участь в ОУН та УПА або за його підтримку засуджено близька 87 тисяч та понад 200 тисяч громадян депортовано.
За підрахунками деяких істориків, 80 мільйонів людей було б в Україні до початку сучасної збройної агресії російської федерації проти України, якби не репресії та голодомори за радянської влади. Політичні репресії - розкуркулення, депортації, "зачистки" серед науковців, письменників, церковних діячів, військовиків, - призвели не лише до кількісних втрат, але й вплинули на світогляд нації.
Чи мав мужність льотчик-ас Дмитро Глінка публічно протестувати проти політики тоталітарного режиму? Чи міг він виступити проти тоталітарних законів, котрі приймались під час його депутатства Верховною Радою СРСР? Чи мав можливість, хоча б якось відмовитись від того депутатства, аби не бути маленькою частиною потужної частини репресій?
Залишимо ці запитання відкритими. Водночас, пропонуємо поцікавитись, хто з відомих людей у період Верховної Ради СРСР 2 скликання потрапив під колеса "репресивної машини". Можливо ці імена змусять наших сучасників усвідомити масштаби втрат, які понесли українці (і не лише українці) у той період, у той час, коли хтось слухняно голосував.
Скріншот екрану - Вікіпедія
Стосовно "Чим їм помішав афганець" нагадаємо, що війна в Афганістані - військове вторгнення СРСР до Афганістану під приводом боротьби проти повстанських груп моджахедів, у якій брали участь урядові війська Афганістану й СРСР. Почалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна разом з його оточенням та заміни його маріонетковим урядом керованого з СРСР Кармаля Бабрака.
Участь громадян Радянського Союзу у війні в Афганістані замовчувалася комуністичною владою. Про це відкрито ніде не говорили, але приховати загибель солдатів строкової служби у далекій країні було неможливо. На похорони молодих хлопців, яких привозили на батьківщину у запаяних цинкових трунах, приходило багато людей.
Як пише "Радіо свобода", ті, хто повернувся після «служби в Афганістані» додому, хоч і підписували документи «про нерозголошення», однак з часом почали розповідати де вони були і що там довелося пережити. У народі їх назвали «афганцями», а радянська влада – «воїнами-інтернаціоналістами».
Офіційно кажуть про 14 427 загиблих військовослужбовців за час «афганської війни СРСР» – від 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року. Незалежні ж дослідники називають у десятки разів більші цифри поранених і убитих. Багато «афганців» померли через деякий час від ускладнень після поранень і контузій, багато страждало від ПТСР та депресій.
За етнічним походженням, із «обмеженого контингенту радянських військ» в Афганістані найбільше загинуло росіян, українців та узбеків.
Видання наводить слова одного з воїнів - афганців - Ігора. Р.:
«Весь цей час нас називали «афганцями». З 2014 року я неначе іншим розумом сприймаю цю назву, думаючи, що десь там, на північних болотах когось, можливо, називають «українцями». Проблема усвідомлення своєї ролі тоді і там досі не до кінця подолана. Частина побратимів, сподіваюся лиш, що не така вже велика, досі зациклена на «виконанні інтернаціонального обов'язку». Тут, у Києві, час від часу зустрічаю якусь трійцю чоловіків з ампутованими нижніми кінцівками, які під гітари співають біля метро «афганські» пісні. Правда, у мене виникає сумнів щодо їхньої причетності до війни, але якщо це й справді так, то сама тематика пісень просякнута ненавистю до захисників країни, які мужньо билися проти стодесятитисячного контингенту, озброєного всім, що тільки було на той час у радянської армії, плюс експериментальні зразки. Вони продемонстрували незламність, а ми, як би не надували при цьому щоки, змушені були повернутися у межі кордонів, які, за словами пропагандистів, захищали, заглибившись на сотні кілометрів вглиб чужої території. Схиляю голову перед мужністю справжніх афганців без лапок. За дев'ять з гаком років афганська сторона втратила понад мільйон тільки вбитими. Що це проти офіційних тисяч з нашого боку? Справа не у кількості. Здається, вони готові були вбивати нас до останнього свого захисника. Навіть діти були небезпечними, ставлячи магнітні міни і стріляючи зі зброї. Уроки тієї війни не вивчені як слід...».
Світлана Романенко
Стежте за новинами в Telegram.
Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook.
Читайте нас на Google News.