Українці, котрі втратили домівку через війну, сьогодні живуть серед нас. У Кривому Розі знайшли прихисток десятки тисяч переселенців, багато хто тут знайшов другу домівку. У перший рік великої війни їх почали називати "новими криворіжцями". Навідуючись до волонтерських центрів міста, можна переконатися що часто "нові криворіжці" вливаються до волонтерської спільноти, прагнуть бути у середовищі тих, хто активно допомагає ЗСУ, або ВПО, або ж реалізують інші суспільно-корисні активності.
Що спонукає переселенців до громадської активності? Чому обирають волонтерське середовище для комунікації? Відповіді на ці та інші запитання наша кореспондентка шукала в одному з волонтерських центрів Кривого Рогу.
Наталя з Донецька. Вона тривалий час жила в окупованому місті доти, допоки не змінились життєві обставини - її син Валерій прагнув виїхати з окупованої росіянами території, і, якось, онлайн-знайомство з дівчиною з Кривого Рогу підштовхнуло хлопця до кроку, що кардинально змінив життя усієї родини.
Познайомившись з криворіжкою, Валерій покинув окупований Донецьк у пошуках кохання і нової домівки. Та “живі” стосунки з онлайн-знайомицею не склалися, тож хлопець влаштувався на роботу до одного з підприємств міста, де невдовзі і зустрів ту, котра і стала для нього єдиною і… на все життя - Тетяну.
Незабаром після знайомства пара побралася, згодом народився Тимофійко - любов і втіха для усіх членів родини - і для мами й тата, котрі знаходилися поруч, і для бабусі й дідуся, що на момент народження онука ще не зважилися залишити власні домівки і виїхати з-під окупації. Попри це, Наталя час від часу навідувалася до молодої родини, аби підтримати, допомогти доглядати за малечею. За цей час потоваришувала з невісткою, яку полюбила, як рідну дочку.
Робота у волонтерському центрі
У 2019 -му Валерій був мобілізований до лав Національної гвардії України. Разом з побратимами по службі виконував завдання, покладені на гвардійців під час ООС. Служба дозволяла періодично зустрічатися з родиною - дружиною і маленьким синочком. Так було до лютого 2022 року.
На початку лютого Валерій разом з іншими криворізькими гвардійцями у рамках ротації виїхав на Донеччину - до Маріуполя, де вони на кілька місяців мали змінити своїх побратимів. На період відрядження сина Наталя приїхала до Кривого Рогу, щоби допомогти невістці у догляді за онуком, згодом планувала повернутися додому. Та цим планам втілитися не судилося. Бо з 24 лютого 2022 року маріупольський гарнізон, у складі якого перебував і Валерій, вже виконував надскладні завдання, пов’язані з повномасштабним вторгненням росіян в Україну.
Упродовж кількох місяців рідні були “на зв’язку”: завдяки розмовам по телефону дружина і мати знали, що відбувається у Маріуполі, в яких умовах доводиться нашим воїнам боронити Місто Марії. Та попри все, жінки сподівалися невдовзі побачити свого чоловіка та сина вдома, у Кривому Розі. Перші запитання про тата вже складав і малий Тимофійко…
У пам’яті Наталі тепер назавжди залишилась дата, коли вона востаннє чула сина, коли він ще виходив на зв’язок. Під час останньої розмови повідомив, що наступного дня має йти на завдання. Більше рідні не чулися. З завдання Валерій не повернувся.
Після загибелі сина - військового повернутися до Донецька Наталя не ризикнула, адже для неї, матері загиблого українського військовослужбовця, це повернення може стати фатальним.
Так Наталя стала криворіжкою. Зараз вона живе з невісткою та онуком, яких безмежно любить. Жінці неймовірно важко від втрати, рана від якої не гоїться. Говорить, онук - копія тата. Маленький хлопчик додає снаги до життя бабусі. З невісткою також склалися дуже гарні стосунки.
-Я дуже люблю їх - і Тимофійка, і Тетянку. Вони дарують мені сили, щоб продовжувати жити. Допомагаю Тані, чим можу - доглядаю за малим, забираю його з садочка, граюся з ним. Відчуваю, що всі ці повсякденні клопоти у колі рідних люблячих людей зараз для мене дуже потрібні, - ділиться Наталя.
За роботою
73-річна пані Катерина - ще одна “нова криворіжка”. Вона з Гуляйполя на Запоріжжі. Як і інші її земляки, змушена була убезпечуватись від “руського міра”. Пригадує, як на початку березня 2022 року у Гуляйполі повністю зникли світло, вода. Приблизно через місяць зник газ. А у квітні рашистські окупанти обстріляли Гуляйполе з важкої артилерії, пошкодивши приватні будинки. Обстріли частішали, причому росіяни цілили по цивільній інфраструктурі. Якось обстріляли місцевий базар. де були люди… Словом, родина пані Каті - дочки, онуки - спочатку евакуювалися до Покровська, що на Дніпропетровщині. Там евакуйованих людей заселили до приміщення дитячого садка. Коли прийшов час його залишати, жінка з рідними подалася до Запоріжжя а згодом приїхала до Кривого Рогу. У нашому місті живе другий рік разом з дочкою. Родина мешкає у зйомній квартирі, сплачуючи за комунальні послуги. Скромний дохід отримує за рахунок виплат ВПО та пенсії. Так і живуть.
Розповідаючи історію своїх поневірянь після втрати рідної домівки, пані Катерина не стримується: якоїсь миті її голос задрижав і … покотилися сльози.
“Біль не вщухає. Як кажуть, як де не добре, а додому хочеться”, - крізь сльози говорить наша співрозмовниця.
З нею, як і з Наталею, історія якої викладена вище, ми познайомилися у волонтерському центрі ГО “Криворізька асоціація учасників бойових дій та учасників АТО”. Цей волонтерський центр добре відомий у Кривому Розі - у волонтерському середовищі а також серед військових, підрозділи яких дислокуються на Криворіжжі. І влітку, і взимку тут кипить робота: безперестанно плетуться маскувальні сітки, виготовляються буржуйки, консервуються овочі і компоти для війська, печуться смаколики “для хлопців”. Окрім цього, тут надають гуманітарну допомогу для ВПО. Та, власне, багато хто з “нових криворіжок” тут волонтерить, серед них - пані Катя і Наталя. Жінки плетуть маскувальні сітки, потреба в яких не вичерпується.
“День і ніч плачеш, а сюди прийдеш - хоч між людьми будеш, - бідкається пані Катя, - щось робиш для Перемоги, та й і все…”. Схлипнувши, додає: “Це ж ти не комусь робиш, а для солдатів, а значить, для Перемоги”.
Що змушує людей, обтяжених проблемами, йти до волонтерів - люди, спільна діяльність? Чому вони приходять до волонтерського центру, до якого їм треба діставатися транспортом? Здавалося б, спілкуватися можна і з сусідами на лавці біля будинку? Чим пояснюється така вибірковість у комунікаціях? Чого потребують люди, котрі нині живуть поруч з нами?
Нагадаємо, нещодавно у волонтерському центрі, про який йдеться, відкрилась локація для психологічної та фізичної реабілітації військових, ветеранів, членів родин військових, ВПО, волонтерів, і усіх, хто має в цьому потребу. . Це сталося завдяки фінансовій підтримці БФ "Карітас" та небайдужим волонтерам - хтось долучився фінансово, хтось допоміг виконувати ремонтні роботи. Тепер на базі волонтерського центру працюють психологиня та тренерка з фізичної реабілітації.
Психологиня Орися Климчук
Отож нам не довелося далеко ходити за відповідями на наші запитання. Краще зрозуміти проблему та шляхи її вирішення допомогла психологиня Орися Климчук, яка і спілкується з відвідувачами волонтерського центру.
“Історії Наталі та Катерини - це, насамперед, історії людей, котрі потребують підтримки ментального здоров’я і котрі самі підсвідомо чи свідомо шукають і знаходять ліки для себе - те, що їх зцілює. У даному випадку - комунікації, суспільно важлива спільна діяльність у комфортному для них середовищі, - пояснює психологиня. - Всі ми розуміємо, що проблема захисту ментального здоров’я надзвичайно загострилася після початку повномасштабної війни Росії проти України. Такі чинники, як участь у бойових діях, або перебування на території з постійними обстрілами, ракетними атаками чи атаками БпЛА, перебування в окупації, втрата рідних, переміщення в інші регіони або країни й пов’язані з цим соціальні проблеми - значно підвищують уразливість людей до психосоціального стресу, відтак - сприяють поширенню психічних розладів.
Як зауважила Орися Климчук, усвідомлення проблеми змушує державу нині шукати ефективні шляхи її вирішення. Зокрема, в Україні сьогодні втілюється програма ментального здоров’я "Ти як?", яка розроблена з ініціативи першої леді Олени Зеленської. Ця програма зумовлена потребою у психосоціальній підтримці щонайменше 15 мільйонів громадян, які, за даними МОЗ, відчуватимуть погіршення психоемоційного стану різного ступеня тяжкості. За експертними оцінками, 40-50% населення України потребуватиме психологічної підтримки різного ступеня інтенсивності.
“Підготовка фахівців, розширення мережі закладів реабілітації, функціонування гарячих ліній тощо - вся ця робота відбувається прямо під час війни, в тому числі і у Кривому Розі. Нагадаю, для мешканців та гостей міста постійно працює “гаряча лінія” психологічної допомоги: 0 800 300 265. Таким чином на зв’язку перебувають близько трьох десятків фахівців – психологів і лікарів-психіатрів, які пройшли відповідну підготовку. Станом на початок цього року спеціалісти прийняли близько 3 000 звернень.
Важливо, що до цієї роботи активно долучається і громадський сектор. Моя діяльність у співпраці з БФ “Карітас”, ГО “Криворізька асоціація учасників бойових дій та учасників АТО” - лише один з прикладів залучення громадського сектору до роботи з підтримки ментального здоров’я криворіжців та тих, хто опинився у нашому місті через війну”, - зазначає психологиня.
У волонтерському центрі
За її словами, процес реабілітації є комплексним. Психологи забезпечують фахову складову у процесі реабілітації. Тоді як поліпшенню ментального здоров’я, підвищенню адаптаційних можливостей людини, здатності до протидії деструктивним процесам особистості значною мірою сприяє і психологічно комфортне, доброзичливе середовище. Дуже часто таке середовище формується з людей, котрі мають подібний травматичний досвід, але яким вдалося подолати його наслідки.
“Річ у тім, що кожен, хто дійсно цього бажає, може допомогти людині, котра потребує поліпшення ментального здоров’я. На мій погляд, у волонтерських центрах часто гуртуються люди, з високим рівнем емпатії. Небайдужість до суспільного, колективного спонукала їх до волонтерства. Але водночас, багато хто з них вміє не ставити на перше місце тільки свій досвід та почуття, а намагаєшся зрозуміти інших і допомогти їм, чим може. Це відчувають люди, які приходять до волонтерів. Тож вони приходять ще і ще. Починають разом щось робити, реалізовувати якісь проєкти… Це дуже важливо для психологічної і соціальної реабілітації того, хто пережив травматичний досвід”, - зауважує Орися Кримчук, додаючи, що для людей, котрі вимушено покинули свої домівки через війну, вкрай важливі:
емпатія та розуміння: спілкування з людьми, які мають аналогічний досвід, дозволяє відчувати себе зрозумілим без потреби пояснювати свої почуття і переживання. Інші люди, що пройшли через подібні труднощі, можуть краще розуміти емоційний стан і психологічні травми;
соціальна підтримка: спілкування з тими, хто переживає схожі проблеми, може надати необхідну емоційну підтримку, адже це сприяє зменшенню відчуття ізоляції та самотності;
почуття безпеки: спілкування з однодумцями може створити почуття безпеки і комфорту, що особливо важливо в умовах, коли навколишнє середовище здається небезпечним і непередбачуваним;
колективна ідентичність: переживання спільних проблем, що сприяє формуванню колективної ідентичності та відчуття спільності. Тому люди можуть об'єднуватися в групи для підтримки одне одного, спільного вирішення проблем та адаптації до нових умов;
практична допомога: люди, які пережили подібні труднощі, можуть обмінюватися корисною інформацією і порадами щодо виживання, адаптації та інтеграції в нове середовище. Це може включати юридичну допомогу, пошук житла, роботи або отримання гуманітарної допомоги тощо
На думку психологині, саме це люди, котрі постраждали від війни, шукають в оточуючих. Тому й намагаються спілкуватися переважно з тими, хто пережив подібне, має схожий досвід, переживання. Адже так “працює” вплив травми - коли психологічні травми, спричинені війною, можуть робити спілкування з іншими важким. Люди, які не мали такого досвіду, можуть не зрозуміти складності і глибини переживань переселенців, біженців, що може призводити до відчуття нерозуміння і відчуженості.
По дорозі до нового дому
Водночас, наголошує Орися, суспільство в цілому зацікавлене у поліпшенні ментального здоров’я співгромадян. Отож важливо, аби у надскладних умовах, в яких опинилися українці, ми щоденно навчалися розвивати в собі відповідні здібності - вміння слухати і розуміти іншого, уважність до проблем того, хто поруч з нами, чуйність, відповідальність за іншого, готовність допомогти... Бо комфортне для людини середовище формують люди, які мають такі вміння.
Для тих, кого зацікавила інформація, викладена у цій публікації, хто відчуває потребу у психологічній реабілітації наводимо контактний телефон психологині, консультантки та арттерапевтки Орисі Климчук: (093)852-67-43.
Авторка: Світлана Романенко
Стежте за новинами в Telegram.
Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook.
Читайте нас на Google News.