"Між фізичним буттям-існуванням і перемогою він обрав перемогу": у Кривому Розі презентували книгу "Справа Василя Стуса", - ФОТО, ВІДЕО

До Культурно-громадського центру «Шелетр+» у Кривому Розі завітав відомий журналіст, публіцист, історик Вахтанг Кіпіані і презентував дві свої книги – «Справа Василя Стуса» та «Країна жіночого роду». 

Про це повідомляє 0564.ua.

Перед початком презентації Роман Морозов відмітив, що це трошки більше, ніж просто презентація прекрасних книг Вахтанга Кіпіані. Це – збір криворізької громади, яка має змогу побачити один одного, почути один одного, відчувати, що є люди в цьому місті, яким не «какая разніца».

Вахтанг Кіпіані розповів, що 11 років існує сайт «Історична правда»,8 років - передача «Історична правда», 7 років - книжкова серія «Історична правда».

-Фактично, це такий шампур, на який ми нанизуємо факти. Ми працюємо для того, щоб в максимально зрозумілій формі доносити і популяризувати історію для тих людей, яким це потрібно. Наше переконання: історія потрібна кожній людині. Це, як вода для організму – ти мусиш пити воду постійно і тоді будеш здоровим. Можна перенасититись водою, тоді будуть наслідки. От і історія може викликати «побічні ефекти». Але в певних дозах організм потребує історії.

Тому, відповідно, ми маємо говорити про минуле, але не в контексті старих книжок, написів, а в контексті того, що без минулого ми не побудуємо спільне майбутнє, бо війни вже ведуться давно і не за території, вони ведуться за мізки.

Вахтанг Кіпіані підкреслив, що ми маємо говорити відверто про болючі моменти.

- В історії дуже багато болі. Це – не солоденька пігулка, це не водичка, це не солодка вата, щоб усім подобатись. Тут дуже багато того, що викликає бажання посперечатись, незгоду. Зрештою, ми з вами у вільній країні, і ніхто не зобов’язує одразу вірити, ви можете все перевірити. Наше невеличке середовище закликає говорити про минуле, але на підставі отриманих знань. Ми – не футбольний клуб, не треба за нас вболівати, за «Історичну правду», за Бандеру, за Шептицького, за Стуса тільки тому, що він – наш. Розберіться, хто він, що він робив, чому проти нього йшла війна, чому КДБ і комуністичній владі гранично потрібно було дати 15 років поетові Стусу. Не воїну, не «антісовєтчіку», який писав політичні маніфести, а людині, яка написала поезію. От, знайшовши відповідь на це питання, ви точно знайдете відповідь, чому ситуація сьогодні така.

Історик повідомив, що багаторічна робота має своїм сухим залишком 11 чи 12 тисяч статей на «Історичній правді», близько 500 телевізійних випусків і, зрештою, близько 20 млн. контактів у соцмережах з читачами.

- Книга «Справа Василя Стуса» - це є збірник матеріалів КДБ. Але документи КДБ – це специфічний жанр. Вони писались не для того, щоб ми з вами знали усю правду про минуле. Вони збирались з метою засудити у даному випадку поета, члена Гельсінської групи Василя Стуса.Оскільки організація ця була велика і потужна, то вони проводили величезну роботу. Вони зібрали сотні слідчих, і я обрав, на мій погляд, найцікавіші документи, свідчення, матеріали, експертизи, довідки тощо, що стосуються останніх 5 років життя Василя Стуса

Автор книги додав, що читаючи ці документи, може побачити себе, особливо люди старшого віку, які доволі добре пам’ятають кінець Радянського Союзу, або, принаймні, початок вісімдесятих років і себе у той час

-Це дуже важливо, бо тоді ви побачите себе, ви зможете підставити своє ім’я, своїх батьків, своїх знайомих на місце свідків, які були в суді по справі Василя Стуса, на місце експертів, судмедекспертiв, психіатрів, людей, у яких Стус працював. Уявіть собі, що ви є свідком на процесі Василя Стуса. Ви і ваші батьки на той час були звичайними людьми, які працювали, і у вас на виробництві працює робітник Стус. Тут приїжджають КДБісти і питають, як він працював, що це за людина, як він себе поводить, і ви маєте дати свідчення, хто цей чоловік. І от в книжці ми бачимо себе. Різні стратегії - хтось бреше, хтось скаже,і це найкраща на той момент була стратегія, «не пам’ятаю». Сказати «не пам’ятаю» -це вже майже подвиг, і все, і людина вже врятована в цьому конкретному місці.А хтось каже так: "Стус погана людина, ходив по організаціям"... І  цим людина, фактично, робить все, щоб він опинився в самому пеклі. І в цьому місці ми маємо дивитися на себе.

Це ми сьогодні, коли нема от такого тоталітарного режиму, який був в Радянському Союзі, і коли багато проблем, ми займаємо принципові позиції. Тоді, коли ми можемо сказати «не пам’ятаю», «не скажу», «не зобов’язаний», або навпаки підняти голос в обороні того, кому це потрібно. Адже історія засудження і, зрештою, смерті Василя Стуса, починається з того, що він повертається з ув’язнення до «мертвого», як він казав, Києва. Чому мертвого? Поки він сидів, посадили всіх фактично. Тобто в місті залишились ті, хто вже відсидів 1-й термін і боялись власної тіні, дружини не давали підняти трубку, люди переходили на другу сторону дороги. Місто вимерло, як він сам казав. І в оцій ситуації він дізнається про те, що іншого поета Миколу Горбаля заарештовано за статтею «спроба зґвалтування».

Взагалі, дисидентські історії - це політичні статті: поширення, вигадки якісь, маніфести, спроби відмовитись від радянського громадянства, а тут – «спроба зґвалтування».

Жахливий осоружний ганебний злочин. І Василь Стус, знаючи Горбаля, знаючи обставини по інших сфальсифікованих справах, стає, фактично, його захисником. Але, оскільки ти захищаєш "злочинця", ти сам попадаєш знову в цю систему.

Чи міг Стус цього не робити? Звичайно. І дехто навіть вважає, що мав це не зробити. Є такі публікації, де пишуть, якби Стус послухав, наприклад, куратора КДБ і не ліз далі в цю систему, міг спокійно дожити до "перебудови", у 89-у був би реабілітований, випустив би книжку і далі був би з нами на з’їздах «Народного руху» і так далі. Така позиція існує, але, водночас, Василь Стус зробив інакше. Він пішов в захисті Горбаля і в захисті самого себе до самого кінця.

Для нас це також урок певний. Чи ми готові іти за наші цінності, які ми часто проголошуємо, до кінця? Це не обов’язково до смерті. Стус не знав, що в кінці цієї історії буде смерть. Він хотів жити, як і кожна людина.

Він йшов до кінця, бо вважав правильним захищати свої цінності, те, власне, заради чого він живе. Між фізичним буттям-існуванням і Перемогою він обрав Перемогу.

Це теж, деякою мірою, перегукується з життям і трагедією іншого політв’язня, який в цей самий час жив і творив і, зрештою, помер за жахливих обставин в таборі, - Валерія Марченка. Коли він вже був смертельно хворий, в нього була невиліковна хвороба нирок, йому дали 15 років. Він прожив 8 місяців, щоб ви розуміли маштаб злочину системи проти нього.

Приїхавши до нього, мама, Ніна Михайлівна, сказала: "Валєра, я готова написати заяву, що ти визнаєш свої помилки". І син каже: "Мамо, ти ж вчителька, ти мене вчила казати правду, бути таким. Якщо тобі потрібен я,  як фізична оболонка, я напишу заяву. Але якщо тобі потрібен син …".  І мама не наполягла. Через 8 місяців він помер.

Оця історія про те, що люди йшли за свої цінності до самого кінця. 

Марченко був живою людиною. Зі своїми помилками, поразками, які і всі ми, ніхто з нас не святий.

Історія Стуса – людини, яка здатна була переступити через свої помилки. В 72-му році, під час 1-го арешту, Василь Стус пише те, що можна назвати покаянною заявою. Ми сприймаємо Стуса як такого "бронзового героя" без страху і докору, а він пише заяву, в якій свідчить:

«Я проти банди львівських верховодів бандерівських, які випустили мою книжку не питаючи. Я - совєтський літератор, я ніколи не буду націоналістом, я буду працювати для мого народу».

Такий ганебний текст заяви, але через 8 років ця людина іде на найжорсткіший удар з системою.

Тобто через 8 років в житті людини щось змінилося так, що вона зробила висновки: з тим ворогом, який був проти нього, не можна вести діалог, грати в піддавки, відмовлятися від цінностей.  Все одно буде поразка.

Стус навіть протягом одного короткого епізоду життя, який описується в книзі, це є, на мій погляд, людина, яка змінилася. Тобто він у 1980-му був зовсім не таким, яким він був за 8 років до цього.

Відмотайте 8 років назад від себе і подивіться чи ви змінились, а чи змінились ваші сусіди, змінилось ваше місто, чи змінилась наша країна?

І тоді ми розуміємо, наскільки ми мало зробили кроків для того, щоб справді перемогти в цій великій війні, яка іде  за кожну душу, за кожного з нас,  за нашу землю.

Я намагаюсь переконати і вас і самого себе, що, попри те, що минув 41 рік з моменту суду над Стусом і 36 років з моменту йог смерті, ця історія залишається актуальною й досі.

По структурі книжка «Справа Василя Стуса» дуже проста - 90 % це є документи колишнього КДБ. Вони є скорочені. Ясно, що їх набагато більше, ніж є в книзі, тобто я відбирав. Але це не скорочення. Єдине, що я собі дозволив, то це в деяких місцях в квадратних дужках розкрити деякі псевдоніми. Наприклад, Стус каже: «Скажи Славкові». Ми ще сьогодні розуміємо, що Славко це Чорновіл, але через 20 років вже не буде кому це знати. Або ще одне: «Скажи Зенику». Це мова про Красівського.

Тобто, кілька моментів я виправив або граматичні помилки, бо КДБісти теж помилялись.

Ми не вилучали ніяких подробиць, ніяких медичних діагнозів, все - як було в документах, які мені, як редактору книжки, здалося доречним помістити туди.

Тобто, це достатні матеріали щоб писати реферати, статті і розуміти взагалі логіку того жахливого процесу, бо в книжці все це є.

«Серце, самогубство чи вбивство»

10% - це є авторські публікації про те, якими були оці останні 5 років Стуса.

Ключова тема - це обставини загибелі. Стаття називається «Серце, самогубство чи вбивство»

Існує 3 основні версії загибелі Василя Стуса. Офіційна версія - зупинка серця, неофіційна версія – вбивство, тобто навмисне або через необережність, і третя версія,теж неофіційна, самогубство.

Свого часу я записав на Уралі колишнього наглядача табору. Він мені розповів і навіть показав в камері, на який трубі був знайдений повішений Стус.

Але є 3 версії і ми їх усі викладаємо, щоб ви знали, які є контрверсії.

Таємниця смерті Стуса, вірогідно, є в матеріалах Пермського ФСБ. Починаючи з часів незалежності, до Росії писали запити з проханням віддати матеріали щодо Стуса родині та іншим структурам.

Та ФСБ завжди була ФСБ: не надала жодних документів. І ми не знаємо, насправді, що там зберігається, і ми не знаємо подробиць останнього дня Стуса. Власне, що це було - вбивство нарами, чи в якийсь інший спосіб, чи дійсно зупинка серця, чи спроба самогубства, чи вбивство, а потім повішення? Таке теж можливо і, зрештою, ми не знаємо долю останньої рукописної збірки, яку Стус писав у таборі, яка називалась «Птах душі».

Ми знаємо приблизний набір віршів там, ми знаємо переклади з яких мов яких авторів там були, але ми не маємо цих поезій. ФСБ ж заявляла, що через "малу значущість" цей зошит був знищений. Дуже вірогідно, що це неправда, але іншої інформації ми не знаємо. Тому історія Стуса отримала продовження. І колись, коли Москва паде (образно), коли архіви КДБ будуть відкриті так само, як сьогодні повністю відкриті українські архіви українського КДБ, ми отримаємо цей важливий текст, щоб з’ясувати, що сталося зі Стусом.

Чи висувався Стус на Нобелівську премію 

Другий матеріал, я написав його може років 10 тому, потім повністю переробив для цієї книги, який відповідає на запитання "Чи був Стус висунутий на Нобелівську премію літератури і чи могло це висунення призвести до його смерті?".

Насправді, висунення Василя Стуса на Нобеля не було. Була ініціатива, але це не було висунення, і не потрібно пов’язувати ініціативу, яка не могла закінчитись навіть формальним висуненням, зі смертю. Та там є багато цікавих подробиць, як діаспора намагалася врятувати але не розуміла реального стану речей. Пам’ятаєте, коли там Олег Сєнцов, або інші політв’язні, голодують, ми знаємо, що кожен день може буде останнім, але ми знаємо про це майже в режимі онлайн, нам повідомляють адвокати. А в ті часи ні Україна, ні світ не знали, що зі Стусом. І не вони не знали, що його реально торторують, що він реально божеволіє в камері.

Я записав, і це теж є в цій книжці, інтерв’ю з останнім чоловіком, який бачив Стуса живим. Це російський політв’язень Леонід Бородін. Він за поглядами «русскій националіст» і прихильник «вєлікой і нєдєлімой Росіі». Їх посадили разом і Бородін навіть сказав, що "КДБісти хотіли, щоб ми один одному очі видряпали. Але ми люди культурні, ми домовились про це не говорити і навіть говорили про форму п’ятистопного ямба, про хорей, про переклади, мови вчили".

Так от, Бородін залишив про Стуса дуже хороші спогади. Він розповів мені таке, що його в інтерв’ю не напишеш, бо це важко візуалізувати, а вам я покажу. Коли Бородін дійшов до моменту проте, як «Стус сходіл с ума»  бо його ж обмежували, торторували, чіплялися до нього, відмовляли у побаченнях, тобто це був постійний терор, реальний терор). І в якийсь момент Стус почав себе поводити так, як поводить себе лев у клітці – він ходив від стіни до стіни в маленькій камері. Оскільки треба було кудись свій гнів і ненависть виплеснути, доходячи до стіни, він бив ногою в залізні двері, а потім йшов і бив в стіну під заґратованим вікном. І це тривало годинами. Коли Бородін про це мені розповів, я опублікував в газеті. Це є в книжці, де ви побачите перспективи людини в свої останні роки, місяці, дні.

Чи вбивав адвокат Медведчук Стуса?

Ще одна важлива публікація – про відповідальність людей, яких доля представляє перед такими великими людьми. Поруч з ним був адвокат Медведчук. І, очевидно, що існує маса літератури і багато газетних публікацій.

Я намагався розібратись і навіть відповідав на таке важливе і найчастіше повторюване запитання: «Чи вбивав адвокат Медведчук Стуса?».

Я спеціально загострюю: «Ні, адвокат Медведчук Стуса не вбивав».

Але що він робив?

Ми вже сьогодні не згадаємо прізвищ «народних засєдатєлєй», ні глави суду, ні експертів, які давали висновки суду, ні прокурора на цьому процесі, ми навіть не згадаємо прізвище слідчого, який живий-здоровий. Він знає про цю книжку і відмовляється давати будь-які коментарі, чи інтерв’ю, який працює працівником чи викладачем в Службі безпеки України, викладає в Академії СБУ, готує наших доблесних контррозвідників боротися з «русскім міром». Ця людина цілком добре живе, він в запасі чи вже на пенсії. І от він, знаючи про цю книжку, каже: "Я не хочу про це говорити".

Тому ми маємо в будь-який спосіб, хоч через публікацію, обговорення, ставити питання про відповідальність цих людей. Не про юридичну. Бо на жаль, чи на щастя, ми не можемо подати до суду на цих людей за те, що вони робили тоді, восени 80-го року. Але про моральну відповідальність людей ми маємо і зобов’язані говорити. Бо ми сьогодні стоїмо перед загрозами і випадками колабораціонізму, якому ми теж не можемо дати оцінку. Де межа? Де людина просто ходить на роботу, або де межа, коли людина починає вбивати інших людей? От якщо людина живе, грубо кажучи, в Донецьку і ходить на роботу, вона колабораціоніст, чи вона жертва обставин?

І от Медведчук, який був 26-річним адвокатом тоді. От він хто? Він - представник комуністичної професії, мета якої – захистити людину, чи він під виглядом адвоката представник репресивної системи, мета якої була вбити людину, а він асистував у цьому процесі. Хто почитає книгу, побачить мій варіант цієї історії.

Це важливо проговорювати, бо якби Медведчук залишився просто адвокатом, ми ніколи б не згадали його прізвище сьогодні, хіба через кому в цій історії він би був. Але він зробив політичну кар’єру і робить кар’єру , завдяки нам з вами, завдяки нашим землякам. Відповідно тому ми маємо проговорювати і знати, на що здатні такі люди, якщо вони готові були йти по трупах тоді, може, і сьогодні вони так само готові, або вже йдуть, а ми воліємо цього не бачити?

Тому ця книжка попри моє щире бажання не влізати в політику, але вона ставить політичне питання – не про партію, не про владу, а про управління нашою долею, якою ми всі об’єднані.

Останні рядки в житті Стуса

І останній текст, який в цій книжці є, це одне з найбільших див, яке взагалі могло бути в історії тодішнього радянського союзу. Це - його таборовий щоденник.

Річ у тім, що до 80-го року всі радянські політв’язні, які сиділи за найтяжчими політичними статтями, вони сиділи в Мордовії. Там була мережа таборів. І у 60-х, 70-х роках всі, хто сиділи, якщо ви читали біографії Лук’яненка, Чорновола, того самого Стуса в перший термін, Овсієнка - всі сиділи в Мордовії. Але в якийсь момент стало зрозуміло, що таборові огорожі і все інше не працює, що існує інфраструктура поширення інформацій, коли вона виходить за межі таборів. Наприклад, вранці зеки пишуть адміністрації заяви, що сьогодні День прав людини, наприклад, і ми оголошуємо голодовку. Через годину це повідомлення звучить по «Голосу Америки» чи по «Радіо Свобода». В таборі шукають радіоприймачі і не розуміють, як так може бути. Вони не розуміли силу волі і самоорганізацію цих людей. За півроку, за 9 місяців до події люди, будучи в різних камерах, домовлялись, а потім чекали моменту, щоб в один момент в різних зонах одночасно з однаковим формулюванням подати заяви, які бісили цих наглядачів, бо вони не розуміли, як вони домовились. Вони не розуміли, що політв’язні брали на себе зобов’язання і, незважаючи ні на хворі нирки, ні на зуби, ні ще на щось, мусили це зробити. Коли нагладачі зрозуміли, що кордон таборів дирявий, вони створюють нову зону,в яку перевозять усіх особливо небезпечних  "державних злочинців".

За 8 років 80 – 88 рр. до закриття через цю зону пройшло трохи більше 50-ти людей. З них близько 30-ти – українці. Тобто понад половину "особливо небезпечних державних злочинців" Радянського Союзу на його останньому етапі були українці – Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Василь Овсієнко, Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Валерій Марченко і багато інших людей, яких ви знаєте. І от тоді створили дійсно таку зону, з якої мишка не мала шансу пробігти непоміченою. Стус приїжджає туди, в зону, йому не дають побачень, його листи не реєструються і не доставляються. І кілька років про Стуса, як і про інших, нічого не відомо. Пізніш починається процес з Нобелем, але ж вони не знають обставини, вони розраховують: через два роки ми випустимо книжку, потім подамо заяву в Нобелівський комітет.

В оцій ситуації, коли жоден з політв’язнів не зміг передати жодного клаптика, жодної інформації про реальний стан речей в камері, Василю Стусу це вдалося. Стус так і не отримав за ці останні 5 років побачення з родиною, але на побачення йшов його табірний товариш, сусід - Баліс Гаяускас. І він погоджується взяти на побачення отой самий текст, який Стус без надії сподіваючись вийти на волю, пише у таборі. При чому, щоб ви розуміли, паперу у Стуса нема, тому він пише на обгортковому технічному промасленому папері дуже-дуже дрібно. Це 12 таких епізодів, 12 блогів, і Стус їх пише без можливості передати на волю, потім скручує в таку пігулку і на сірнику запаює в маленький пакунок, який не пропускає воду. Потім цей пакунок треба було винести на побачення. Але специфіка побачень – це тоді, коли тебе обшукують повністю, потім змушують роздягнутися повністю і показати всі отвори. Тобто шанс винести щось є невеликий. Більше того, винесення такого пакуночку – це є пряме порушення, і була стаття за це, як за пропаганду, поширення матеріалів. Тобто людина, яке це робить в таборі, або приходить з волі, вона підставляється на 5-7 років тюрьми. І от Стус просить свого товариша Гаяускаса взяти на побачення цю запаяну пігулочку і передати це його дружині, яка приїхала до нього з Вільнюса на побачення.

Тут треба відповісти на питання: що ми можемо зробити? Ми можемо все.

Баліс Гаяускас на той момент сидить майже 35 років. Він сів в кінці 40-х років, він учасник збройного опору, тобто він – лісовий брат, він сидів з невеличкою перервою з 40-х років до 80-х. У підсумкувін сидів майже 40 років. І він погоджується, з його станом здоров’я, він бере цей пакунок і виносить на побачення.

Його дружина теж змогла винести пакунок. І вже через дипломатів матеріли потрапляють в Америку і повертаються в Радянський Союз голосом дисидентки Надії Світличної , яка на «Голосі Америки» розказала про те, що Стус живий, що він написав, що він думає і про літературу, і трохи про політику. Зокрема, він там пише гіркі слова: "Я хотів би бути поляком". Бо він читає газету «Правда» , де написано , що півтора мільони "оболванєних поляков вступілі в профсоюз солідарності". Півтора мільйона кадрових членів! А в Українській Гельсінській групі було 39 українців, на всю 50-ти мільйонну Україну! От він і пише: "Я хотів би бути поляком".

На щастя, цей текст існує, його переклали на кілька мов, в Україні він був надрукований вже на початку 90-х років в повному зібранні творів Василя Стуса, і я його помістив в контексті справи.

Найостанніший напис, який робить Стус в своєму житті , він присвячує останні рядки мамі , що якщо щось трапиться, потурбуйтесь, будь ласка, про мою стареньку маму, але перед тим він пише про людину, яка про себе не говорила.

Співкамерником Стуса був певний часглибоко віруючий греко-католик, вже стара людина з інвалідністю, на милицях, яка сиділа вже другий термін -Семен Скалич з псевдо "Покутник". Ця людина настільки була переконана, що робить все правильно і настільки був впевнений в своїй вірі, що коли він потрапив до цього найстрашнішого табору, коли його змушують одягнути смугасту робу, як особливо небезпечного злочинця, він відмовляється. А це означає, що і взимку, і влітку людина ходить в трусах і в майці. Урал. Вже в вересні сніг, морози та інше. Він цілий рік ходить в трусах і майці, бо на майку за совєцькими законами номер не ставлять. Ця людина роками проходить через самотортури, але при тому він впевнений, що робить все правильно.

І Стус описує віру і дискусії з Семеном Скаличем, як момент справжньої віри, справжньої впевненості в тій справі, яку ти робиш. Тобто Стус загинув, Скалич вижив, закінчилась табірна доба. Скалич вийшов на волю і нічого про себе не написав. Все, що ми знаємо про Скалича в таборі, про його долю, про його випробування – це те, що написав про нього Стус. Стус міг би і мав би шматок вірша свого написати, або про себе щось сказати, а він пише про іншого.

От навіть в останньому своєму земному клаптику паперу він пише про інших.

Це про те, що ми можемо віддати останню крихту і допомогти більше, ніж уявляємо.

Завершуючи презентацію книги «Справа Василя Стуса», Вахтанг Кіпіані сказав:

"Якби не ваша підтримка, якби не ваші флешмоби, не майки з цитатами, і багато інших речей, які робились громадою на підтримку книжки «Справа Василя Стуса», то звичайно,у Медведчука було б більше шансів виграти цю історію, але завдяки вашій активностіі самоорганізації ми не дали їм цього шансу".