"Повернення боргу": Вахтанг Кіпіані розповів криворіжцям про книгу "Країна жіночого роду", - ФОТО

Відомий журналіст, публіцист, історик Вахтанг Кіпіані у Кривому Розі в Культурно-громадському центрі «Шелтер +» презентував свою книгу  «Країна жіночого роду». 

Про це повідомляє 0564.ua.

Книга «Країна жіночого роду» вийшла більше місяця тому і Кривий Ріг став третім містом, де Вахтанг Кіпіані її презентував:

Я виступив лише упорядником цих 26-ти текстів, бо я замовляв ці публікації різним авторам «Історичної правди». Частина з них є на сайті і ви можете їх там зайти, частина – тексти, яких не існує в Інтернеті, ми їх замовляли спеціально під цю книжку і люди з різних країн (українські, польські, російські автори) писали статті або переробляли якісь попередні публікації.

Приміром, у квітні цього року у Києві померла жінка – Ольга Лядська. Старші люди згадають це прізвище, ви її добре знаєте з книжки Олександра Фадєєва «Молодая гвардия». В цій книжці Ольга Лядська – «главная прєдатєльніца», «фашистская пособніца» і так далі. Це не псевдонім, це реальна людина, яка після книжки Фадєєва була засуджена на 10 років ГУЛАГу і відсиділа ці 10 років. В 56-му році вона сиділа у таборі Кенгір в Казахстані і стала учасницею і очевидцем відомого повстання, яке відбулось на хвилі дестабілізації.

Повстання почалось з того, що кримінали – урки залізли в жіночу зону і спробували напасти на жінок, зґвалтувати. Про це почули в чоловічій сусідній зоні, а оскільки 90% жінок – це були так звані «бандерівки» (це не обов’язково були жінки з УПА, але українського походження), то чоловіки, які в більшості були українцями, але тими, хто воював, тобто мали бойовий і політичний досвід, вони вирішили зупинити насильство. Вони зламали стіни між таборами і об’єднали фактично дві зони. Перебили частину адміністрації і перебили урок, які почали це насильство. І на 42 дні дві колонії – чоловіча і жіноча були такою своєрідною республікою. І ця республіка закінчується «танковим маршем». Близько 500 людей було розчавлено, частину розстріляли потім як заводіїв, частину порозкидали по таборах, частину випустили на волю, бо вони там вже досиджували свій термін.

І от Лядська була учасницею усіх цих подій і в неї народилась дитина. Річ в тім, що з початком оцієї повстанської республіки там були створені умови і для навчання (там же були професори), а оскільки там були і священники, там могли взяти легальний шлюб. І частина жінок і чоловіків за ці 40 днів взяли шлюб – односельчани, які знали один одного і давно хотіли взяти шлюб, або люди незнайомі, але в цьому таборі познайомились і закохались. І от Ольга Лядська в цьому таборі познайомилась з угорським націоналістом Ференсом Барком. Вони познайомились, одружились легально. Їх розкидали в різні табори, а через 9 місяців після повстання у Ольги народилась дитина. ЇЇ назвали Олена. Цю людину ви теж може, заочно знаєте. Вона – Олена Бондаренко, депутатка кількох скликань, соратниця В’ячеслава Чорновола. Її донька написала історію своєї мами і ця історія є в цій книжці.

Тобто фактично, останні 10 років ми системно надаємо слово жінкам- історикам, які досліджують жіночі студії. І в нас накопичилась величезна маса публікацій з жіночим поглядом на доволі відомі події, або історії про різних жінок.

Я придумав таку концепцію – від 1917 до 2021 року, від Революції до нинішньої війни і показуємо на прикладі конкретних фігур і конкретних таких ідеологічних історій, наприклад, про роль фемінізму в українській історії, про роль націоналізму у жіночому русі, чи вони обов’язково є опонуючими? Зараз націоналісти протиставляють себе феміністкам, ми пробуємо показати, що тут нема обов’язкової дискусії . Ці явища цілком можуть співдіяти і певні репрезентантки були, наприклад, в організації «Союз українок». Так от в 30-х роках ця організація вміло поєднувала і жіноче визволення, і національну ідею, і національне визволення. Вони йшли і в політику, і на працю, і в освіту.

В процесі ми зняли ще близько 15 програм на теми жіночої історії. Тому певно, логічно, що підсумком багаторічного написання або продюсування оцих розмов, стала ця книжка.

Я є автором одного тексту. Це історія вам відомої Лесі Гонгадзе – мами Георгія Гонгадзе. Вона вже пішла з життя і це історія від самого її дитинства і до смерті сина, фактично, від першої особи. Вона мені першому розповіла серед журналістів. Доволі делікатні речі говорила.

Приміром, вона сказала річ, яка під час інтерв’ю мені здалась божевіллям. Вона каже : Гія був не першою моєю дитиною, яка була в мене викрадена. На той момент, коли ми говорили, ще не було відомо, що Гія вбитий, він був викрадений. Виявляється, в пологовому будинку в неї викрали близнюка Гонгадзе. Оскільки вона була після зникнення сина в такому важкому стані,я подумав, що вона вже марить. Коли все це закінчилось, я поговорив з Мирославою Гонгадзе і вона сказала : так, я цю історію знаю, свекруха розповідала і раніше.

Від цього моменту і до самого кінця вона розповіла дуже цікаву історію про себе. Вона брала участь в окупації Чехословаччини в 68-му році . Каже : я купила гарне плаття, пішла на роботу, а повернулась додому через кілька місяців. Її прям з роботи як лікаря забрали для супроводу військ і вона брала участь у вторгненні у Чехословаччину.

Але деякі історії в книзі – про жінок, яких давно нема і автори не були з ними знайомі. Це писали класичні дослідники, при чому як професійні дослідники, так і ні. Одна авторка описала історію своєї родини, бо чула про бабусю, яка начебто була у підпіллі і її посадили. І ніякої більше інформації в родині не було. І вона пішла в архів СБУ. І в архіві знайшли справу її бабусі, а в справі її бабусі опинилась пачка фотографій молодої красивої жінки. І історія родини забуяла різними барвами і фарами. І от вона написала статтю про свою бабусю і оця стаття є таким навчальним матеріалом про те, як треба розповідати родинні історії для широкої аудиторії і що є шанс, якщо в родині є пам'ять про репресії, то спробуйте піти і постукатись в двері архіву. Є шанс, що там ці матеріали є. Але там є не все.

Є дуже відомі персонажі в цій книжці. Наприклад, Квітка Цісик, яку всі знають. Олена Вітер – українська монахиня, греко-католичка, яка була водночас членом Організації українських націоналістів. Таке парадоксальне поєднання. Автором є Володимир В’ятрович, якого ви теж знаєте. Тут поєднання – класна історія, трагічна доля, люди, які перемогли ГУЛАГ в усіх його проявах. Щоб ви розуміли, що монахиня – це не тільки людина, яка тільки молиться. В той час це була, фактично, громадська діячка. На Галичині так точно було. Тобто ми маємо знати, що так було. І ці люди були і з Богом, і з світом поряд. Ви почитаєте, чим вона займалась і за що її було засуджено.

Є три історії жінок-дисиденток. Про це обов’язково треба говорити, бо знову ж таки, коли ми пишемо історію руху опору,там теж керують, здебільшого, чоловічі імена, прізвища і обставини, але тут є історія Ірина Калинець – львівської поетеси, яка нещодавно пішла з життя. Вона була разом зі своїм чоловіком – Ігорем Калинцем, який теж сидів, єдиними батаками в радянському союзі післявоєнного часу, яких посадили одночасно. І в них залишилась одна дитина - Дзвінка Калинець, яка потім стала віце-ректором Львівського університету. А в той момент в неї посадили і тата, і маму. Це про «найкраще в світі морозиво».І от, історія Ірини Калинець – дуже цікавий приклад того, як доля проходилась і по творчій особистості, але і по людині, яка точно знала, чого хоче. Пані Ірина отримала термін навіть більший, ніж її чоловік. Хтось з дослідників спитав Ігоря Калинця, чому йому дали менше, він каже: тому що Ірина перша пішла, а я за нею. Вони робили спільну справу і тоді, і пізніше. Але важливо, що вони були разом.

Там є історія одеситки, доктора мікро-біології Ніни Строкатої-Караванської. Вона – дисидентка, і дружина дисидента. Вона отримала до 10 років табору, її чоловік – під 40 років таборі (член ОУН з Одеси Святослав Караванський). Про нього було відомо більше, але вона так само заслуговує і достойна біографії і ми маємо про неї говорити. І вона сіла не тому, що вона – його дружина, а була співзасновницею Гельсинської групи. Тобто вона вагома фігура Руху опору, тому вона не вимагає бути дружиною відомого політв’язня, вона і сама по собі вагома фігура.

Або, наприклад, історія кримсько-татарської діячки Айше Сеїтмуратова. Так само, ми говоримо про себе, але якщо Крим – це Україна, то ми маємо в кожну історію включати кримсько-татарські сюжети. Тому ця історія тут є.

Іще три історії є про жінок, про яких ми нічого не знаємо. Але ми точно знаємо про їх чоловіків – Грушевський, Петлюра і Винниченко. Коли книжка вже готувалась, ми замовили статтю про дружину Грушевського, потім ми почали гуглити і шукати, може, існує якась публікація про дружину Петлюри. Виявилось, що українською мовою не існує жодної статті про дружину головного отамана. Ми замовили одному польському професору статтю про неї. Виявилось, що вона – полька за походженням, а потім виявилось, що дружина Винниченка- Розалія є єврейського походження і оці історії є в книжці. Це дуже різні люди. Розалія була помічницею своєму чоловікові, тобто вона була під Винниченко, якщо говорити про їх спільну діяльність. З Грушевським це зовсім не та історія. Приміром, частину видань Михайла Грушевського його дружина фінансувала. Тобто вона була продюсером його наукових успіхів. Не тільки дім і діти на ній, а й його наукова кар’єра була на ній. Це те, що пов’язує цю історію з Іваном Франком. Там теж частина книг видавалась коштом Ольги Хоружинської. Це її було рішення дати гроші на частину його книжок.

Одним словом, тут 26 історій. Всі вони різні Але тут ключова ідея – шукати можливістьпоказати жінок, без яких українська історія виглядає неповною. Це один момент. Другий момент, який я називаю поверненням боргу. Всі літописи, всі книжки, всі політичні трактати писались і зараз пишуться чоловіками. Відповідно, жіночі сюжети , жіночі історій просто не попадають до кругозору, наче їх і не було. Треба знаходити оці жіночі історії. Не про жінок, не про психологію, не про медицину, не про побут, не про варення, а про те, якою жінка могла б бути, якби суспільство було інакше. На прикладі багатьох героїнь історій можна побачити, які за дуже несприятливих обставин зробили наукові кар’єри, військові кар’єри, дипломатичні кар’єри. А уявіть собі, якби ще суспільні настрої були іншими. На скільки більше жінок вирвалися б з цього трикутника – діти-кухня-церква і реалізувати себе.

Завершуючи презентацію книги, Вахтанг Кіпіані анонсував вихід своєї нової книги, яка присвячена долі українських дисидентів, але вже в зовсім іншому жанрі ніж книжка про Василя Стуса. Це буде серія розмов з людьми, про їх особистий табірний досвід, з якими він записував інтерв’ю. Там половина – українці, а половина- вірмени, росіяни, литовці, євреї, кримські татари, естонці, одним словом, люди різного походження, які воювали не словом, а ділом з радянською владою за честь, за гідність і свободу.