"Ми не дамо забути про наших хлопців і дівчат!": родини військових криворізької бригади чекають звільнення своїх рідних з російського полону, - ФОТО

У Кривому Розі більше 100 родин військових з військової частини 3011 чекають повернення своїх рідних із російського полону. Всі вони боронили місто-Герой Маріуполь.

Про це журналістка 0564.ua дізналась під час прессконференції, організованої рідними військовополонених.

-У нас спільна біда - наші рідні зараз перебувають у полоні і нам необхідно надати розголосу, - зазначила дружина військовополоненого військової частини 3057 Анастасія.

Жінка розповіла, що вони з чоловіком народились і виросли у Кривому Розі, але останнім часом жили в місті Маріуполь.

- Я виїхала вже під час бойових дій з Маріуполя і зараз тут знаходжуся, а чоловік з 16 травня знаходиться в полоні. Я з початку війни вже об’їздила пів Європи, зустрічалась з міжнародними журналістами, давала кругом інтерв’ю - прибалтійським виданням, польським, американським, англійським. Я робила все можливе - купа петицій, купа відеозвернень було записано.

Чоловік останній раз телефонував Анастасії 18 червня.

-Він попросив не зупинятись і продовжувати за нього боротьбу.

Перше поранення чоловік Анастасії отримав під час оборони Маріуполя 7 квітня і в нього досі уламок в спині. Вдруге він був поранений 29 липня під час теракту в Оленівці.

- Я його побачила на російському телебаченні, він записав відеозвернення в прямому ефірі до мене. Він сказав, що він майже живий, поранений і знаходиться в лікарні. Дуже сподівається на повернення і на обмін. Від нього залишилось кілограм 40, ну просто тільце підлітка,13-14-річної дитини.

Жінка робить скріни з цих відео та надсилає в Червоний хрест. Незважаючи на те, що Анастасія бачила свого чоловіка на відео рашистів, він не підтверджений у Міжнародному Червоному хресті. Жінка їздила в представництво організації в Києві, але у них даних ніяких не було про нього. Коли чоловік дзвонив дружині з Оленівки, то сказав, що з моменту виходу з Азовсталі він не бачив представників ЧХ, тому в них нема про нього ніяких даних крім тих, що надавала Анастасія.

-Тому українською стороною він підтверджений, а російською – ні. Але, як мене запевнили, що це ніяк не вплине на обмін і тому сказали: Чекайте на обмін.

Дружина військовослужбовця військової частини 3011 Ольга розповіла, що її чоловік 7 лютого разом з іншими бійцями поїхав до Маріуполя на ротацію.

-24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ, чоловік перебував Маріуполі. Разом зі своїми побратимами він захищав на своїй позиції місто, виконував свій військовий обов’язок.

Телефонував дружині військовий дуже рідко, писав смс або через побратимів передавав, що з ним все добре і просив не хвилюватись.

-30 квітня останній раз він зателефонував мені через Вотсап, сказав, що все добре, з ним все в порядку, він не поранений. Не говорив, що на Азовсталі, але я бачила картинку де він знаходиться в бункері і я вже знала через доповіді від його побратимів, було відомо що вони вже відійшли до Азовсталі. Дуже схуд, але він ніколи не скаржився, що немає їжі. Завжди заспокоював мене, що все добре.

Ольга знає, що її чоловік 2 квітня потрапив під обстріл і був поранений.

– Зі слів хлопців, на військову частину було передано, що він поранений і вже не живий. По довідкам в мене вже записано, що з 8 травня мій чоловік вважається як безвісті зниклий. Але були дзвінки від побратимів, які отримали наказ і виходили 17 травня з Азовсталі, що мій чоловік з ними також знаходиться але про це я дізналась тільки зараз.

Жінка написала заяву і в ГУР МО, і в СБУ, і в поліцію, і в Червоний хрест.

-Уже всі можливі заявки скрізь написано. З нашої сторони говорять: на нашій території його немає, особа в розшуку. росія не підтверджує перебування мого чоловіка у них. Я сподіваюсь, що він живий, тому що коли був обмін 29 червня, вийшов наш військовий і сказав, що мого чоловіка було поранено в живіт.Його першого винесли з поля бою і він був живий. Де він, що з ним, я не знаю до сих пір. Я чекаю, може, хтось його бачив із хлопців в полоні. В які двері стукати?

Анастасія – дружина військовослужбовця в/ч 3011. Її чоловік з 18 травня вважається військовополоненим.  

8 червня чоловік телефонував Анастасії із Оленівки.

-Розмовляли недовго. Він сказав, що з ним все добре і щоб не переживали. Питав як син, він у своїх дзвінках постійно розпитує про сина. 10 червня мені зателефонувала одна дівчина і сказала, що мого чоловіка вивезли із Оленівки в невідомому напрямку. Більше ми не знаємо нічого.

В чоловіка Анастасії було поранення уламкове правої ноги. Коли військовий був в Оленівці і розмовляв з дружиною, то сказав, наче нога вже майже зажила.

Анастасія каже, що 17 травня чоловік писав їй в телеграмі.

- Він не написав, що вони здаються в полон, він написав: я надіюсь ми скоро побачимось. А потім 18-го я дізнаюсь, що він в полоні. Вони виходили і вони вірили, що вони зараз вийдуть за наказом і їх обміняють. Коли вони були на Азовсталі, то в перший місяць вірили, що їм прийде допомога і що їм допоможуть. Другий місяць вони надіялися: а можливо, а ось до нас проскочуть чи ще щось. Останній місяць як вони там були, в них уже надії не було. В нас її не було, «накривало» по повній. А потім їх обнадіяли і сказали, що це буде евакуація. Один чоловік зателефонував своїй нареченій і сказав: ось ми вже виїжджаємо, наші поранені вже в Запоріжжі. Вони не до кінця розуміли, що вони йдуть в полон, а потім коли вони приїхали в Оленівку, хто в Новоазовськ і вони, мабуть, були в шоці.

Анастасія говорить, що спочатку казали, що він має статус «евакуйований» і так було десь півтора місяці, а потім вже вказали, що це полонений.

-Вони виконували наказ, вони військові, а військовий виконує наказ - стояти на обороні на захисті і вони стояли. Вони стримали цю орду і коли їм сказали вийти на евакуацію, вони всі вийшли. Ми не розуміємо, що нам треба зробити, щоб наших обміняли, щоб мати сина дочекалися, а ми своїх чоловіків. Моя свекруха медик і вона також не фронті, вона телефонує постійно, а я не знаю що і казать їй.

Катерина - дружина військовослужбовця в/ч 3011. Її чоловік з побратимами поїхав 8 лютого на ротацію в Маріуполь.

- Він мені тоді казав:3 місяці і я буду вдома. Тобто, ніхто не очікував, що буде повномасштабне вторгнення. 24 лютого почалась війна. Я йому зателефонувала тоді і спитала чи це правда, що Маріуполь бомблять? Він каже: ні, тут тихо. Але на задньому фоні я чула якісь вже вибухи. Він не хотів мене засмучувати, а через 40 хвилин він мені перетелефонував і сказав: почалась війна, збирай речі основні і якщо почнуть ракети летіти на Кривий Ріг, виїжджай. Я деякий час спочатку березня була у родичів на заході Україні але він іноді виходив на зв’язок і наполягав, щоб я їхала до Чехії. Я нікуди не поїхала, я залишилась і через деякий час я повернусь до Кривого Рогу, тому що я розуміла, що якщо ми з дівчатами нічого не будемо робити, то невідомо коли ми побачимо своїх рідних.

15 травня чоловік зателефонував Катерині крайній раз з Азовсталі, хоча до цього не признавався, що він там знаходиться з іншими захисниками Маріуполя.

-Він мені не казав, що він буде в полон здаватися. 17 травня я від військової частини дізналася, що він є перший в списках евакуйованих, адже він допомагав евакуювати поранених - виносив на носилках хлопців і його також посадили в автобус.

За словами Катерини, вона телефонує на номер 1648 (Національне інформаційне бюро для пошуку людей), але там місцезнаходження її чоловіка невідоме, військовій частині також нічого невідомо. В ГУР рідних військовополонених просять чекати.

-Всі чоловіки, наші хлопці і дівчата знаходяться в полоні і ми не знаємо, де вони, що вони. Я свого чоловіка вже не чула 5 місяців, не бачила майже 8. У нас двоє дітей. Мої діти ростуть без батька. Вони, мабуть, якби не фото вдома, забули б, як виглядає їх батько. Старшій 7 років. Коли чоловік поїхав на ротацію, вона закінчувала 1-й клас, зараз вона пішла в 2-й клас. Молодшому майже 3 роки. Коли чоловік їхав, йому було 2 роки і 2 місяці, він майже не розмовляв. Коли чоловік крайній раз телефонував, він чув, що його син вже розмовляє повними реченнями. Він каже: мій папа Герой, мій папа воїн, мій папа солдат. І я чула по інтонації свого чоловіка, що в нього просто серце стискається від того, що він все це пропустив. Але по-іншому зробити він не міг і казав мені: я не міг звідси втекти, бо якби я втік з Маріуполя, ким би я був після цього? Він стояв і захищав нашу землю, боровся за свободу. Якби він з хлопцями втекли, а була можливість виїхати ще на той момент, бо Маріуполь не був у повній блокаді, були виходи, вони сказали: ми тут будемо залишатись. Вони сказали: якщо ми втечемо, то цей весь «руський мір» може розповзтися і на Кривий Ріг і на інші міста.

Донька Катерини пішла зараз у 2-й клас і у неї був урок, на якому треба було заповнити таблицю з 2 питаннями. Перше питання: що ти хочеш змінити в своєму житті? Друге питання: що для цього потрібно зробити? Дитина в першій таблиці написала: я хочу, щоб тато повернувся додому.

- Тобто вона не хоче нічого змінювати, вона просто хоче, щоб її тато був вдома. Молодший також постійно: тато, тато, тато. Хтось в двері стукає - тато прийшов, хтось за вікном зве - це тато прийшов. Я не знаю, що казати своїм дітям.

Чоловік Катерини коли виходив на зв’язок, казав, що до Дня народження доньки повернеться.

-День народження був 16 липня. Він не повернувся. Дитина зайшла в свою кімнату, побачила подарунок і каже: де тато, він обіцяв, що приїде. Вона каже: мені не потрібні ці подарунки, мені потрібен тато.

За словами Катерини, коли вона звертається зараз до Червоного Христа в телефонному режимі, 4 її заявки десь «загубилися».

-Коли я відправляла офіційний запит на електронну пошту, що мій чоловік такий-то такий-то, він не підтверджений російської стороною тому що він, як і багато хлопців, виходив 16 травня, а Червоного Христа там не було. Вже 5 місяців я не можу ніяк добитися цього підтвердження Центральним агентством з розшуку людей. Червоний хрест немає мандата щоб давати йому якийсь статус чи добиватись його підтвердження. Я, звісно, дуже рада, що вони там згадали про свій мандат, але якщо ви були гарантами безпеки, то ви повинні якось були зробити, щоб хлопців зафіксували.

В ГУР МО Катерині сказали, що підтвердження з російської сторони не впливає, але бажано, щоб воно було, тому що вони всіх подають у список на обмін, але російська сторона може сказати, що цього військового у нас нема.

-Вони просто не зізнаються, що хлопці в них є.

Катерина також зазначила, що військові з військової частини - це ті, хто в свій час взяли автомат в руки і пішли захищати свою землю.

-Тому ми хочемо, щоб місто дізналося про те, що 3011 не відсиджувалися в бункерах, вони захищали місто. Якби не вони, ми б з вами тут, мабуть, зараз не стояли би. Вони виграли час для того, щоб Україна укріпила оборону. Не можна про них забувати! Ми не дамо забути про наших хлопців і дівчат! Вони там не просто так були, вони не сиділи, вони не втекли, вони стояли та обороняли місто.

Більше 100 родин чекають вдома з військової частини 30 11. В них у всіх є діти, батьки, дружини, брати і сестри, які чекають. Деякі з чоловіків не бачили як їхні дружини ходили вагітні, як народились їх діти. Вони навіть не знають, що вже в них народилась маленька дитина, яка теж чекає повернення батька.

Рідні військовополонених надсилають листи в різні інстанції. Деяким приходить стандартна відповідь: чекайте, ведуться перемовини. Рідні збираються їхати в Київ в Координаційний штаб

-У нас є надія, що якщо ми поїдемо, то чогось доб’ємось. Ми будемо їхати, тому що ми повинні зробити все можливе.

Світлана – дружина військовослужбовця в/ч 3011 НГУ. 7 лютого він разом зі своєю частиною поїхав на ротацію до Маріуполя.

- Хлопці були на першій лінії, тому вони, скажімо так, зустріли лице в лице оцю орду, яка йшла на них. Потім за деяких обставин вони вже об’єдналися з полком Азов. З того часу вони були і на перших лініях, виконували накази полку Азов, і морпіхів. Тобто, мій чоловік з хлопцями, які були біля нього, вони були завжди на передовій і це підтверджується тим, що зв’язку з ним постійно не було.

Періодично Світлана отримувала від чоловіка смс. Вона знала, що його було поранено - осколкові поранення ноги, тулуба, голови.

-Але навіть отримавши поранення, він лише кілька днів побув у шпиталі, а потім він знову пішов воювати. Він вийшов з Азовсталі за наказом і сказав, що він в полоні. Я розуміла, що хтось сидить поруч, тому що дуже він не міг розмовляти. Потім він казав, що умови жахливі - їх погано годують, вода технічна, питної води немає і, скажімо так, потім зв’язку не було десь місяць. Десь уже наприкінці серпня він вийшов на зв’язок і сказав, що він у лікарні. Він потребує адекватного лікування. Ми всі розуміємо, що якщо не надати правильного лікування в той час коли це потрібно, це може перерости в більші наслідки. Він виглядає жахливо. Була можливість бачити його фото. Він виглядає як 12-річна дитина - дуже худий, без сліз неможливо на це дивитися.

Ольга - мама військовополоненого з військової частини 3011.

-Мій син військовий і бойовий медик. Він допомагав і цивільним, і військовим. Я йому казала: можливо, ти будеш там з пораненими? Він мені відповідав: ні, я залишаюсь з хлопцями. І останній зв’язок у мене з ним був телефонний 20 березня, у моєї невістки був 23-го. 2 квітня подзвонили з частини і сказали, що їм повідомили, що під час бою поранених взяли в полон. Я займаюсь визволенням сина вважайте з 2 квітня.

Ольга говорить, що з 2 квітня всі листи, всі запити, всі анкети по декілька раз надсилала в усі можливі інстанції як в Україні, так і за кордоном.

- Де знаходиться мій син я не знаю.

Коли у військовій частині збирали рідних військових, які боронили Маріуполь, на початку квітня, Ольга вже знала, що її син в полоні.

- Я чекала поки закінчиться ці збори для того, щоб дізнатись, що мені робити далі. Весь березень це було пекло Маріуполя, ми всі слідкували, що там відбувається. Весь березень це був просто епіцентр війни. Там були наші діти, чоловіки і жінки.

Під час цих зборів Ольга познайомилась з іншими членами родин-військових з в/ч 3011, які захищали Маріуполь. Тепер вони вже всі разом почали боротьбу за своїх рідних і почали писати колективні листи до Міжнародних організацій.

- Ось уже півроку я взагалі нічого не знаю про свого сина. Мені кажуть, що він підтверджений нашою стороною, але російською стороною не підтверджений. Я вже не чекаю підтвердження з тієї сторони. Ми всі чекаємо обміну.

Єлизавета – наречена військовослужбовця в/ч 3011.

-17 вересня в мене мало бути весілля з моїм нареченим, який вже майже 5-й місяць знаходиться в полоні. Але війна все змінила і нічого не відбулось. Він виходив на зв’язок лише кілька разів і завжди питав чи дивилася я фату, чи дивилася я весільну сукню. Я це все робила і я просто вірила в найкраще.

Військового було поранено 15 квітня, але Єлизавета нічого не знала про це.

-Я написала у військову частину і вони сказали, що в нього була зламана права рука, осколкове поранення і все, більше нічого не знали. Потім він вийшов на зв’язок і сказав, що в нього все добре, він скоро буде вдома, що він мене кохає і наша мрія скоро здійсниться.

Після цього зв’язку більше не було.

- Він вийшов з Азовсталі і все мріяв, що скоро він буде вдома, скоро все це закінчиться, всі ці жахи, весь страх, які я пережила без нього і всі жахи, які він пережив там, все це скінчиться. Але вже 5-й місяць я взагалі нічого про нього не знаю, ні про стан його здоров’я, ні де він знаходиться, взагалі нічого. Ми неодноразово писали листи і в ООН, і в Червоний хрест. Ми їздили на мітинги до Києва, ми були в ГУР, ми були в Червоному хресті, ми були в Координаційному штабі. Мені весь час кажуть: чекайте, ви знаєте з ким ви воюємо, це нелюди, вони нічого нам не кажуть. Ну а що робити нам, жінкам, які взагалі нічого не знають і вони нічого не можуть зробити. Ми будемо битись до останнього, доки всі наші хлопці, усі азовці, морпіхи, всі наші нацгвардійці, поліція, тероборона, доки вони всі не будуть вдома. Ми всіх чекаємо!

Анжеліка дружина військового із в/ч 3011, який разом з побратимами 8 лютого поїхав на ротацію до міста Маріуполя. 24-го почалось повномасштабне вторгнення рф на територію України.

- Останній раз я особисто спілкувалась з чоловіком 19 квітня. В голосовому повідомленні він сказав:живий, здоровий зі мною все добре, не хвилюйся. Потім була крайня смс-ка з невідомого номера, що це я, не хвилюйся, зі мною все добре. Я в нього запитала чи він здоровий, чи є що їсти. Він мені написав: все є. З 27 квітня я не знаю де чоловік, я не маю з ним зв’язку, його ніхто не бачив, його ніхто не чув. Перша зачіпка, яка в мене є, це інформаційне бюро Call центра, що мій чоловік в полоні, підтверджений з української сторони.

Анжеліка залишила вже близько 8 заявок в Червоний хрест.

-Ми просто хочемо, щоб нас почули трішки вище і зрозуміли, що всі Герої, всі наші захисники. Ми всі повинні на коліна ставати за те, що вони витримали. Ми хочемо, щоб повернули кожного.

27 вересня було рівно 5 місяців, як дівчина нічого не знає про свого чоловіка.

Ірина - дружина військовослужбовця військової частини 3011, який стояв на обороні Маріуполя.

-В нас нещодавно з чоловіком народилась донька, а він про це навіть не знає. Зв’язку з ним нема з 8-го червня. Його вивезли з Оленівки разом з хлопцями, а до цього він виходив на зв’язок по телефону азовців в Оленівці.

Донька у військового народилась 19 вересня. Назвали так, як хотів тато – Софія. Вона дуже на нього схожа.

Анна – дружина військовослужбовця в/ч 3011, який стояв на обороні міста Маріуполь, а зараз знаходиться в полоні.

-Я не чула голос свого чоловіка з 1 березня, вже 8-й місяць. Він писав повідомлення, але не чути голос свого чоловіка такий довгий термін… я не можу вам передати… З полону він також не виходив жодного разу на зв’язок.

Ще в березні чоловік Анни отримав поранення.

-Я не знаю в якому він стані був після цього поранення, як він його переніс. Коли він отримав поранення, взагалі на 3 тижні зник і на зв’язок не виходив. Це ми вже дізналися з батьками з військової частини, що він знаходився в госпіталі, йому робили операцію.

У подружжя поки що немає дітей.

-Ми з ним уже майже 10 років і останні 3 роки у нас була тільки одна мрія - народити нашу дитину. Я сподіваюсь, що він скоро повернеться живим і наша мрія з ним здійсниться. Його вдома чекають також батьки і сестра. Ми всі чекаємо наших хлопців і дівчат і будемо боротися за всіх поки вони не повернуться додому.

Дружині дзвонили представники Червоного хреста і повідомили, що її чоловік підтверджений і нашою, і російською стороною.

- Але, як ми бачимо, це ніяк не впливає на обмін.

Анна бачила свого чоловіка в російських телеграм-каналах на відео. За словами жінки, вінсхуд приблизно на 40 кг, взагалі змінилось обличчя.

-Коли я побачила його погляд… це був погляд такий пустий, зневірений, наче він вже не вірить в своє повернення додому…

Каріна – наречена військовослужбовця в/ч 3011. Він також 8 лютого виїхав на ротацію до Маріуполя.

-23 березня він мені телефонував і сказав, що він поранений і 23 березня це я востаннє чула його голос. Наступні повідомлення це була тільки переписка і то дуже вже рідко. Він завжди казав, що все добре, не голодний, здоровий. Останнє повідомлення від нього було 12 травня. Він написав: скоро буду вдома, скоро зустрінемось. 18 травня я знаю, що він вийшов з Азовсталі і з цього часу мені за нього нічого невідомо. Я не знаю де він знаходиться, я не знаю в якому він стані. Після того, як звільнили морпіха Михайла Діанова і я побачила, що з його рукою, мені страшно уявити, що з ногою мого нареченого. Коли мені скидали фотографії з Азовсталі, мій чоловік схуд за 3 місяці на 25 кілограмів. Що з ним зараз,у полоні, я боюсь уявити. Ми просто чекаємо кожного додому, їх потрібно звідти діставати якомога швидше тому що вони майже всі там поранені. Їх там знищують не тільки фізично, а й морально.

Мама військовослужбовця в/ч 3011 Тетяна розповіла, що коли почалися бойові дії, то син дуже рідко дзвонив.

-Але коли дзвонив, то говорив: мама, тут страшно. Він також казав, що вони були вже в оточенні. Він стояв на позиціях там, де люди евакуювались і вже не було ні води, ні їжі і люди вже коли евакуювались казали: хлопці, ви оточені. Дуже багато він тоді ще дзвонив і казав: мама, подзвони в частину, дізнайся чи прийде нам допомога чи ні. Вони дуже цього чекали. 25 березня він дзвонив мені рази три. 26-го він написав, що живий і все, більше дзвінків ніяких не було. 2 квітня мені вже подзвонив батько одного з хлопців з яким був мій син і сказав, що їх взяли в полон.

Потім жінці повідомили, що її сина вивезли в Донецьк. Тетяна сама почала пошуки своєї дитини.

-Казали, що спочатку він був Оленівці, а на початку травня їх вивозили на Донецьк в СІЗО. Де тільки я не зверталась. Сьомий місяць я вже не чую, не бачу свою дитину, ні дзвінка, ні фото. російською стороною він не підтверджений.

Родичі військовополонених кажуть, що в них зараз одна біда на всіх і вони разом роблять все, що від них залежить, аби якомога швидше звільнили з російського полону своїх рідних, наших захисників.