Процес обміну полоненими - не просте завдання. Та основне, що відбулося після обміну групи бійців АЗОВа, включно з командирами, - це старт великого процесу по поверненню оборонців Маріуполя. На цьому нещодавно, під час пресконференції командування полку наголосив майор Богдан Кротевич ("Тавр") - начальник штабу полку АЗОВ. Він пояснив, що весь офіцерський склад, який вийшов з полону, активно співпрацює з Координаційним штабом з питання звільнення полонених. За його словами, ніхто не забутий. Держава, медіа, волонтери - усі маємо пам'ятати, що в застінках росії ще й досі залишається близько 2 тисяч оборонців Маріуполя. Серед тих, про кого пам'ятає Кривий Ріг та криворіжці - азовець Артем Гондюл.
Як повідомляє сайт 0564.ua, у жовтні у Кривому Розі згадували про земляків-учасників оборони Маріуполя, котрі й досі знаходяться у ворожому полоні. Про них говорили на пресконференції та під час акції на підтримку якнайшвидшого обміну полонених за формулою "всіх на всіх" їхні рідні - дружини, матері, батьки, діти, племінники...
Криворожанка Анастасія Гондюл також говорила про свого коханого чоловіка - азовця Артема Гондюла, який пораненим був евакуйований з "Азовсталі" у полон, отримав друге поранення під час вибуху у оленівському бараку, попри це вижив і чекає на повернення додому.
Через декілька днів після акції ми зустрілися з Анастасією за кавою. Наша бесіда тривала майже чотири години, бо ж торкнулися не лише теми полону, а й історії знайомства і стосунків Анастасії і Артема. Ця історія просто вражає! Вона варта розповідей, описів та екранізацій, настільки гарною і повчальною є. Тож вирішили записати її для того, аби принагідно розказати про неї нашим читачам.
Однак сьогодні - про те, що найбільше болить і потребує термінового вирішення - про те, як Артем і Анастасія опинились у Маріуполі, про оборону Міста - Героя, поранення, полон і очікування звільнення Артема.
Свого часу Артем Гондюл служив у військовій частині №3011 Національної гвардії України, але в якийсь момент прийняв рішення перейти на службу до полку "АЗОВ" - вмотивованого і професійного українського бойового підрозділу. Про своє рішення він повідомив Анастасії, перебуваючи у відрядженні у Волновасі. Водночас чоловік поцікавився, чи поїде вона з ним до Маріуполя, адже втілення планів про службу у "АЗОВі" вимагало кардинальних змін у житті обох: одружитися, завершити справи у Кривому Розі, знайти житло у Маріуполі, переїзд з одного міста до іншого… Жінка погодилась, не вагаючись.
Врешті ідея була втілена. Перші випробовувальні півроку служби у "АЗОВі" Артем провів у казармі. А тим часом Анастасія готувалась до від'їзду з Кривого Рогу. Аби поїхати за коханим до Маріуполя, Анастасії належало перепочити, підготуватись до весілля, припинити бізнес, яким займалась упродовж майже двадцяти років, реалізувати інші невідкладні задачі.
Сьогодні жінка пригадує, як мало не зірвалося їхнє з Артемом весілля, яке було призначене на 26 червня карантинного, 2019 року. Тоді вона відпочивала на Кіпрі, та через карантин острів був закритий для авіарейсів. Вчасно дістатись дому та належно підготуватися до весілля вдалося завдяки транзитному авіарейсу з Тбілісі. Вже вдома на Анастасію очікували приємні моменти, як то - відвідини рідних, пошиття весільного костюму, придбання весільних обручок…
Обручки обирали удвох по приїзді Артема у відпустку.
- Він сказав, ти можеш обрати будь-яку обручку, яку хочеш: з діамантом… - будь яку, але таку, щоб тобі вона подобалась. Більше того, пропонував, аби я купила ще й каблучку на заручини. Та від цієї пропозиції я категорично відмовилась. Натомість обрала ось таку (Анастасія демонструє обручку - ред.) - без діаманта, зате з написом французькою Amor. Щоправда обручку я побачила не на вітрині, а у каталозі. Працівники магазину замовили цю ювелірну прикрасу з Києва. От тільки розміру мого, 16-го, не було. Тому замовили обручку 18-го, а вже тут, у Кривому Розі, її "підігнали" до потрібного розміру, - пригадує деталі щасливого моменту Анастасія.
Одруження, придбання автівки для зручності переїздів між Кривим Рогом, де залишалися рідні, і Маріуполем, гостини у сестри у Мелітополі, дистанційне підшуковування найбільш вдалого варіанту квартири і роботи у Маріуполі, - врешті все це було успішно втілене у життя. І вже через пів години після приїзду у маріупольську квартиру колишня бізнесвумен Анастасія поспішала на співбесіду до потенційного роботодавця. Її кандидатуру відразу ж погодили, так жінка розпочала працювати адміністратором у салоні краси, звідки через деякий час перейшла на роботу адміністратором у великий сучасний центр медичної косметології.
- Чоловік працював до 18:00, а я до 19:00. Тож зазвичай він приходив першим додому, брав нашу собачку і разом з нею йшов мене зустрічати з роботи. Або ж йшов скуплятися у "Сільпо", після чого ми зустрічались і разом йшли додому. У вихідний день, в неділю, сніданок готував Артем, або ж готували сніданок разом. Таку традицію ми тоді започаткували, - розповідає Анастасія про подружнє життя у Маріуполі.
Вона додає, що у Артема була мрія відкрити сімейну кав’ярню, адже дуже любив каву. Любив перетирати кавові зерна ручною кавомолкою, яку під час виїзду з Маріуполя Анастасія, серед іншого, важливого, забрала до Кривого Рогу.
Подальші спогади маріупольського періоду життя Анастасії і Артема вже стосувалися невтішних прогнозів щодо повномасштабної війни та пов’язаних з ними планів і тривог. А наприкінці лютого прийшла справжня біда.
- 22 чи 23 лютого хлопців відпустили додому покупатись, зібрати необхідні речі. Того дня Артем сказав, аби я повідомила на роботі про звільнення і зателефонувала родичам у Мелітополь, щоби приїхали за мною до Маріуполя, допомогли перегнати автівку з речами, бо я не мала належного водійського досвіду. Одночасно ми почали збирати речі. Артем пригнав атівку, поставив її під вікнами, сказавши, що заправив пальним, а сам повернувся на базу, - пригадує Анастасія.
Усю ніч з 23 на 24 лютого вона не могла заснути - не спалося: збирала речі, готувалася до від'їзду… А на ранок, обурена вітаннями з 23 лютого у соцмережах, написала гнівний пост про цю жахливу звичку. Як каже Настя, це був вже просто крик душі - у такий момент святкувати традиції ворога!
Десь о 4-й ранку жінці вдалося задрімати, а ще через годину зателефонував Артем. У слухавці вже було чутно гучні постріли.
- Він кричав, щоб я негайно їхала з міста, бо почалась повномасштабна війна і місто скоро буде у кільці. "Ти маєш до цього моменту поїхати, - казав він, - бо у них є всі списки, уся інформація, вони вивчають соцмережі. Тобі треба пояснювати, що вони робитимуть з тобою, щоби якось вплинути на мене? Ти не маєш потрапити до їхніх рук!". Я ж ще певний період сперечалася, казала, що не поїду з Маріуполя без нього.
Та Артем благав, аби я якнайшвидше зателефонувала сестрі у Мелітополь, щоб вона приїхала за мною. Пізніше з'ясувалося, що Мелітополь на той момент вже бомбила російська авіація, а мелітопольці вже самі опинилися у важко прогнозованій ситуації. Дуже скоро взагалі зник зв'язок з сестрою. Загалом, це чудо, що я тоді не потрапила до Мелітополя, бо невдовзі у ньому вже були окупанти, - пояснює жінка.
Ще декілька днів Анастасія залишалася у Маріуполі. Вона не хотіла їхати звідти без чоловіка, а на його умовляння - сперечалася, казала, що нікуди не поїде без нього. Натомість Артем продовжував переконувати кохану, що її присутність у місті робить його вразливим, позбавляє можливості віддатися роботі військового - захисту міста від окупантів.
Вже 25 лютого залізничне сполучення було припинене. Виїжджати автівкою самій без навичок водіння було страшно. Тож жінка писала прощальні листи рідним: дочок сповістила про необхідність оформлення документів для виїзду до Канади, колишнього чоловіка - батька доньок - попросила подбати про дівчат.
Увечері Артем знову телефонував Анастасії, знову наполягав на її від'їзді, знаходив все нові й нові аргументи: нагадував, що у Кривому Розі у них ще є діти, що вона потрібна своїм донькам, а Богданчику - його синові від першого шлюбу - ніхто, крім неї, Анастасії, не зможе розповісти про тата, зберегти пам'ять про нього, раптом щось трапиться з ним, з Артемом.
Зранку 26-го лютого Анастасія звернулась до маріупольських друзів, попросивши допомогти їй завантажити автівку та виїхати з міста, адже сама дуже давно не сідала за кермо автомобіля.
- Того дня Артем телефонував буквально через кожні 10 хвилин, повторюючи, що скоро Маріуполь буде в кільці і що я маю встигнути виїхати з міста до цього моменту. Я ж хотіла хоча би трохи потренуватись водити автівку, а допомагав мені у цьому наш друг. Потренувавши мене хвилин з десять, він зауважив, що я зможу доїхати, хіба що, до першого дерева і запропонував їхати до них додому, мовляв, у них підвал є, якось разом перебудемо. Та я не погодилась.
Врешті друзі довезли Анастасію до блокпосту, далі вона пересіла за кермо і вирушила в дорогу сама.
Як пригадує криворожанка, перетнувши знак Донецької області, вона відчула, як руки і все тіло тремтять. Вона зупинила автівку і розплакалась, а трохи заспокоївшись, набрала Артема, аби заспокоїти і його - вона вже виїхала за межі Донеччини.
До заходу сонця жінці належало дістатись до Запоріжжя, де вона мала зупинитись у друзів. Обабіч дороги на запорізькій трасі Анастасія бачила розтрощену техніку, але на той момент навіть не розуміла, чия ця техніка - ворожа чи наша. Пригадує, що їхала обережно і наступна її зупинка була вже біля знаку на в’їзді до Запорізької області.
Після перетину межі Запорізької області Настя відчула, що з автівкою виникли проблеми - попри намагання набрати швидкість, машина гальмувала і у певний момент задимілась. Увімкнувши аварійку, жінка збиралась було зателефонувати чоловікові, як раптом зрозуміла, що рухалась, не опустивши важіль ручника.
До Запоріжжя Настя дісталась з початком темряви. На околицю міста за нею приїхали запорізькі друзі, бо ж від перевтоми водійка - початківиця більше не могла продовжувати кермувати автівкою - у неї виникли проблеми з зором, тож рух по місту і засліплююче світло фар зустрічних автівок викликали паніку.
- Ми приїхали до друзів додому і тут я вперше почула сирену, бо у Маріуполі вона жодного разу не звучала. Там навіть після поради Артема бігти до укриття, бо очікується бомбардування російською авіацією, я бігала по місту, але не могла знайти бомбосховища - всі потенційні укриття, підвали, були зачинені. Зверталась до перехожих, а вони здивовано дивилися на мене. Врешті забігла у магазин, розташований у підвальному приміщенні, де колись було бомбосховище. І вже там ми переховувались разом з власником магазину та його вагітною дружиною. Попри попередження, авіації тоді не було, але був масований обстріл "Градами" мікрорайну Східний. Пригадую, якими потужними були вибухи снарядів і кулеметні черги. Я тремтіла, притискаючи до себе собаку, і покинула укриття вже після телефонного дзвінка Артема, який повідомив, що небезпека минула. Я виходжу з підвалу і бачу, як люди на лівому березі стоять собі спокійно у черзі до банкомату. Отаким був мій маріупольський досвід - знайти безпечне місце під час повітряної тривоги на той час було дуже важко.
Отож у Запоріжжі я вперше спустилась у бомбосховище, яке було облаштоване у сучасному житловому комплексі. Там було нормальне укриття, навіть з душовими. Тож ми з друзями переночували у ньому, вранці поснідали, і вони вивезли мене до траси, де я знов пересіла за кермо.
Вже доїхавши до Дніпровського блокпосту, де тоді було велике скупчення автівок, відчула, що знову панікую - попереду перевірка, а я - така собі водійка, яка вперше опинилася за кермом через складні обставини. Там потрібно було повільно рухатись, пригальмовувати, і все це - на очах у правоохоронців. Для мене це був стрес. Коли на блокпосту поліцейський сказав відкрити капот, а я не знаю, як це зробити, почала натискати різні кнопки, у автівці відкриваються - закриваються вікна... Врешті розплакалась і зізналась, що не знаю, як відкривається капот. Поліцейський поцікавився, звідки я їду, а почувши, що з Маріуполя, запитав: "Що там, стріляють?". У цей момент у мене почали градом литися сльози, тремтіти руки, ноги. "У мене чоловік військовий, він залишився захищати місто", - відказала я крізь сльози. Побачивши мій стан, правоохоронець почав мене заспокоювати, сказав, що не треба нічого відкривати, порадив зупинитися і перепочити, мовляв, у такому стані не варто продовжувати дорогу.
Анастасія зупинилась поблизу блокпосту, але почала втрачати свідомість. Врешті, усвідомивши, що до Кривого Рогу без сторонньої допомоги їй не дістатися, зателефонувала братові, попросила, щоби він приїхав за нею і допоміг.
Так і добігла кінця дорога, у яку Анастасії було дуже страшно вирушати одній за кермом автівки, і яка, дякувати Богу, завершилась благополучно, як каже Настя, без жодної подряпини.
- В моїй криворізькій квартирі тоді жили квартиранти, тож брат привіз мене до себе. Пригадую, як по приїзді мені чулися постріли, автоматні черги. На очах у рідних я металася від вікна до вікна, вигукуючи, що росіяни вже у Кривому Розі. Дивувалась, що ніхто, крім мене, не чув пострілів. Мене переконували, що у місті тиша, заспокоювали, а потім налили 50 грамів коньяку, я випила і заснула. Прокинувшись, вже була спокійнішою. Згодом подруга - лікарка призначила мені антидепресанти, адже належало відновлюватись, приводити себе до ладу.
Майже відразу після повернення до Кривого Рогу Анастасія написала у вайбер - групі сусідам по будинку, у якому знаходилась її квартира, що треба готувати укриття - приводити до порядку підвали, готувати відповідний інвентар, воду... - аби вже тут, у рідному місті, подбати про безпеку свою і своїх земляків, щоб нікому не довелося пережити її гіркий маріупольський досвід пошуку безпечної зони під час ворожих обстрілів.
Коли Настя опинилась поруч з рідними у Кривому Розі Артема це тимчасово заспокоїло.
- Я сама щаслива людина на світі, що ти у безпеці. Ти молодчинка. І що, жодної подряпини на машині?, - промовляв тоді коханий до неї по телефону.
- З моменту приїзду до Кривого Рогу я більше за кермо не сіла. Тоді з Маріуполя, виїхавши на суцільному стресі, я звернулась до янголів - охоронців, щоби берегли мені Артема, щоби допомогли мені доїхати, дістатися дому. Здавалося, якісь вищі сили просто допомогли мені здолати цей шлях, - ділиться враженнями Анастасія.
Зі своїм коханим чоловіком вона контактувала по телефону до кінця лютого. Артем повідомляв, що місто в облозі, точаться вуличні бої... А 2 березня зник зв'язок і з друзями і з чоловіком.
- Місяць не було зв'язку. Син моєї маріупольської подруги живе у Кривому Розі, тож ми розшукували якісь джерела інформації про своїх рідних. У новинах побачила, що прилетіло у школу на лівому березі, де були позиції мого чоловіка та його побратимів, - пригадує жінка, - Коли з Артемом не можна було контактувати, я намагалсь дізнаватися щось через соцмережі. Знайома з Маріуполя, яка 23 лютого вітала зі "святом", через якихось пів місяця, написала мені, що переїхала з лівого берега у центр, бо на лівому березі страшно, що робиться. Вона казала тепер: "Ми молимося на ваших хлопців з "АЗОВА", ми готові падати на коліна перед ними, я вибачаюся, що ми так ставились до них". Зізнаюся, мені було приємно це почути, що люди змінили своє ставлення. Щоправда згодом Артем застеріг мене від надмірної довірливості до людських слів, порадив бути пильною.
24 лютого запам'ятався Анастасії не лише подіями у Маріуполі. Того дня вона зателефонувала усім рідним, аби попередити про повномасштабну війну. З'ясувалося, що у цей момент її доньку везуть на каталці до операційної, бо вона потрапила до лікарні через апендицит. Отож у такій ситуації, коли найближчі люди опинилися у небезпеці - чоловік на позиціях, які активно обстрілюються, а дочка у стані, який не дозволить убезпечитись, в разі такої необхідності, Анастасія намагалсь утримувати хоча б якусь емоційну рівновагу, аби діяти адекватно до ситуації.
Дотримавшись своєї обіцянки коханому, у 20-х числах березня Анастасія та її доньки виїхали до Польщі.
Жінка пригадує, як раптово поновилося її з чоловіком спілкування: 7 квітня, коли вона перебувала у Берліні, їй надійшло повідомлення з невідомого номера: "Привіт, як ти? Це Артем".
- Я не повірила. Тоді Артем надіслав голосове повідомлення. Я розплакалась, ми увесь день переписувались, я розповіла, що знаходжусь у Берліні, - каже Настя.
А вже наступного дня їй зателефонував командир чоловіка і розповів про поранення Артема. Анастасія здивувалась, відповівши, що вони з чоловіком контактують, спілкуються по телефону. Тоді командир попросив приховати від Артема, що він повідомив про характер його поранення. Вірогідно, Артем не хотів засмучувати дружину, тому не про все розповів їй.
- Пізніше я вже розпитувала і дізналася про ситуацію детальніше. Мушу сказати, що Артем жодного разу не поскаржився на умови перебування на "Азовсталі". Пораненого його відвезли у "Залізяку" (військовий шпиталь у бункері "Азовсталі" - пояснює Настя). У нього було уламкове поранення в таз, при цьому уламок лишився у спині, був перебитий нерв, він не відчував кінцівок. Його прооперували, - продовжує розповідь наша співрозмовниця.
Так до 17 квітня подружжя мало змогу спілкуватися по телефону. Ушпиталений Артем і його Анастасія щодня спілкувалися. Безнадію у словах коханого Настя відчула, коли росіяни почали скидати на "Азовсталь" 300-кілограмові бомби. Тоді чоловік втратив було надію на те, що колись ще зустрінеться зі своєю коханою, тож у розмовах прощався, давав вказівки, як родині належить жити, коли його не стане:
- Артем закликав мене сприйняти реальність, якою вона є, дивитися "правді у очі" і бути готовою до найгіршого. І тоді я йому сказала, що якщо його не стане, то я теж не житиму. Адже у мене діти дорослі вже, мій сенс життя - це він і наше спільне майбутнє. Пояснювала, якщо ти прощаєшся з життям, то і я зараз попрощаюся зі своїми рідними. Мені не потрібна Канада, я повертаюся в Україну і продовжу боротися за тебе. Написала йому: "Моє серце б'ється, доки б'ється твоє. Тож бережи нас двох. Заради нас і нашого майбутнього ти зобов'язаний вижити".
Відповідь від коханого не забарилася. Артем написав, що не вірив у Бога, але тепер усвідомив, що є якась вища сила, що він вдячний долі, яка послала йому Анастасію, що все у них буде гаразд - він обов'язково виживе, повернеться і вони разом з Настею всиновлять дитину, яка залишилась без батьків через кляту війну, і стануть цій дитині чудовими батьками, виховають з неї прекрасну, патріотичну людину.
Згодом, каже Настя, вже писав, що мріє про сирники. Брав з неї обіцянку, що після його повернення вона приготує для нього багато-багато сирників.
- Я йому говорила, що все буде... І душевні і фізичні рани його я вилікую. У нас все буде гаразд, почнеться нове життя, - запевняла Настя коханого.
Тоді ж вона порадила Артемові переписати листа до сина: слова прощання викреслити, натомість написати про плани на майбутнє - на спільні подорожі, якісь родинні проєкти.
Після 17 квітня між подружжям знову втратився зв'язок. На контакт з Анастасією вийшла Катя Романова, військовослужбовиця в/ч 3011 НГУ. Дівчина цікавилась, чи є зв'язок з Артемом, пояснювала, що наші хлопці з в/ч 3011 намагалися пробитися на "Азовсталь", але було невідомо, чи їм це вдалося. Отож, зрозуміла Анастасія, що проблема відсутності зв'язку з тими, хто перебував на "Азовсталі", торкнулася не лише її.
Через деякий час контакти відновилися.
- До полону раз на тиждень Артем писав власноруч на аркуші повідомлення для мене, ці записки фотографували і надсилали мені у Телеграмі з незнайомого номера. Я на них не відповідала, адже не знала, чий це номер. Останнє таке повідомлення я отримала 16 травня. Артем написав, що це безпечний номер, і я також можу надіслати у відповідь повідомлення.
Цього ж дня зателефонував той самий чоловік з в/ч 3057, який сповіщав і про поранення Артема, і повідомив, що поранених евакуювали. Я ж відразу склала валізу з речами для Артема, поклала туди вітаміни, сіла і думаю, куди мені їхати. А потім перетелефонувала і питаю, куди саме евакуювали Артема? У відповідь почула, що нічого не зрозуміло, чекають обміну.
Пройшов тиждень. І тільки з новин я дізналась про те, що евакуювали частину поранених в Оленівку, а важкопоранених у Новоазовськ. Таким чином стало зрозуміло, що йшлося про "евакуацію" у полон, - продовжує свою розповідь дружина азовця.
Через деякий час був дзвінок від Артема, який сповістив кохану про свій стан, що йому зняли шви, він вже звівся на ноги.
Намагаючись дізнатися більше інформації про чоловіка, Анастасія почала активно моніторити не лише українські, але й ворожі пабліки, інформресурси. І якось побачила відео з їдальні, де її Артем стояв у черзі інших полонених, потім побачила, як він їсть... У зовнішньому вигляді коханого очі люблячої жінки вловили зреченість, від чого побачене лише додало болю.
Сама Настя ніколи не сиділа, склавши руки, в очікуванні, як вирішиться ситуація. І за кордоном і тут, в Україні, вона постійно контактувала з людьми, установами та організаціями, які можуть посприяти звільненню її чоловіка з полону, виходила на спільні з іншими родичами полонених акції тощо.
Тут, в Україні, стали регулярними її контакти з представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, представництва "Червоного Хреста", Головного управління розвідки, Асоціації родин захисників "Азовсталі" та інших компетентних і зацікавлених у поверненні з полону українських військових організацій.
- Одного разу я отримала дзвінок з незнайомого номера, це був Артем. Він телефонував з Оленівки, цікавився ситуацією: Що відбувається? Чи наше Запоріжжя? Чи не забули про наших полонених? Вислухавши мене, похвалив, що продовжуємо боротьбу.
Коли ж я цікавилась його станом, запитувала, чи не треба зараз "ставити усіх на ноги", щоб спробувати його доправити у лікарню до Новоазовська, він відповідав: "Не вздумай! Тут є набагато тяжче поранені. Я хочу бути поруч зі своїим побратимами".
Востаннє Артем телефонував 18 червня, пообіцявши, якщо буде змога, подзвонити 23 червня, щоб привітати сина з днем народження. Бо я сказала, що Богдан вже забуває твій голос, твій вигляд... А ще коханий планував поговорити зі мною 27 червня, на нашу річницю. Тоді ж він розповідав, що має можливість читати книжки і навіть ходити до спортивної зали, аби м'язи не атрофувалися. Сподівався повернутися додому у серпні, на виноград. А я відказувала, що чекаємо його на помідори, бо всю дачу засадили помідорами. Більше контактів не було.
А 29 липня він був у ангарі під час теракту, коли було більше 100 поранених і близько 50 загиблих. Дві доби після цього я хотіла заснути і більше не прокидатися. Добу не вставала з ліжка, за мною наглядали рідні. Ледь дочекалася списків, хоча б тих, що показали росіяни, де під номером 23 серед поранених був мій Артем. Водночас три знайомих прізвища були у списках загиблих, - розповідає Анастасія.
Попри відсутність офіційного підтвердження перебування Артема Гондюла у ворожому полоні, його дружині по телефону підтвердили, що Артем у лікарні. Пізніше вона побачила відеосюжет російського каналу з лікарні у Донецьку, з екрану до неї промовляв її виснажений чоловік. Як каже Настя, "голова його, а тіло 12-літньої дитини". Він звернувся до дружини, повідомив, що дуже чекає на обмін. Це відео Анастасія Гондюл надіслала скрізь, куди могла - до Міністерства іноземних справ, патронатної служби "АЗОВа", представництва "Червого Хреста", Координаційного центру...
Вдруге на відео вона побачила Артема, коли його виписували. Чоловік потрапив у кадр з синцем на пів обличчя. Хто знущався над ним у лікані, можна лише здогадуватись. Ще Настя звернула увагу на велику куртку, великі гумові капці. І це восени, коли на вулиці вже неспекотно.
Жінка зізнається, що кожна така новина, відео вибивають її з колії життя, яку і так зараз не можна назвати звичною чи спокійною.
Боротьба за повернення азовця Артема Гондюла та його побратимів додому триває.
Попри усі жахіття війни і всі випробовування, які випади на долю Анастасії Гондюл, вона пишається своїм чоловіком, який свідомо обрав бойовий шлях у "АЗОВі". Вона вдячна долі, яка колись подарувала їй Артема - спочатку як друга, а згодом як коханого чоловіка. Доки Артем у полоні, вона опікується його синочком від першого шлюбу, допомагає матері хлопчика у процесі виховання й освіти малого. Переглядаючи фото і переписку з коханим, Настя щоразу переконується, що у них попереду - щасливе майбутнє, цікаві родинні проєкти. От тільки Артема треба швидше повернути додому.
Анастасія Гондюл ділиться власними свідченнями того, про що дізналась ще у Маріуполі перед повномасштабним вторгненням і у перші його дні. Водночас вона жадібно слухає інтерв'ю азовців, які повернулися з ворожого полону.
За словами Анастасії, попри існування у Маріуполі офіційно створеного Штабу оборони та перебування у місті на момент повномасштабного вторгнення підрозділів різних військових частин, по факту вже через кілька днів після 24 лютого командування обороною Міста Марії взяли на себе легендарні азовці на чолі з Денисом Прокопенком ("Редісом"). Причина в тому, що азовці мали величезний досвід ведення бойових дій, адже від самого початку війни вони були на першій і другій лінії оборони. Тож у той час, коли дехто з військових розгубився, азовці взяли відповідальність за оборону міста на себе. Каже, недарма командира "АЗОВа", Героя України, підполковника Дениса Прокопенка ("Редіса") визнано одним з найвпливовіших українських військових.
Анастасія порадила подивитися інтерв'ю, записане Раміною з Богданом Кротевичем ("Тавр").
"Наша війна ще не закінчилась у Маріуполі, наша війна ще триває - на полі бою, у полоні та у процесі відновлення. Наша війна не закінчилася, бо наш шлях - це захист Батьківщини та нашої нації. Наша мета - це Перемога, проте вона не дається просто так. Азовський підхід - це не жертовність, а у першу чергу - професіоналізм, високі стандарти, самовіддана боротьба на користь нашої країни та нації", - каже у ньому Кротевич.
На акції, яка відбулась у Кривому Розі на початку жовтня, Анастасія Гондюл нагадала про "АЗОВ" та азовців. Вона повідомила, що у полоні росіян залишається ще близько 800 азовців і закликала докласти усіх зусиль для того, аби вони якнайшвидше опинилися вдома.
Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
