Зв'язок на Бахмутському напрямку працює за своїми правилами, а безпека конвертує інтернет-павутину у маскувальну сітку. Так треба. Правило номер один – вижити. Наступне – подзвонити рідним.
Мені пощастило взяти інтерв’ю у Ганни Бобровник останнього дня літа, під час її ротації. Ганна – військовослужбовиця 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. За цікавим збігом, родина Ганни має давню традицію: щороку відвідувати село Капулівка, де проходить фестиваль на честь Сірка. Нехай отаман і надалі береже Ганну та її побратимів.
Протягом усього дня я намагалася «зловити» зв'язок з героїнею:
«Затрималися, тільки виїхали з Краматорська… Знову затрималися, дуже поганий зв’язок, виїдемо на велику землю, наберу… Ми вже понад 11 годин у дорозі, за 10 кілометрів буде Кривий Ріг і телефоную...»
Нарешті ми «зловилися», 9 вечора, перші хвилини у Кривому Розі, Ганна Бобровник, наживо:
«Привіт! Нас на два дні відпустили додому дітей зібрати до школи. Ми 11 годин їхали. Донецьку, Луганську, Харківську та Дніпропетровську області проїхали сьогодні, аби додому потрапити. Приїздили востаннє місяці два тому. Командир підрозділу відпускає на день-два, у доньки день народження був, я теж приїздила.
…За освітою я педагогогиня, усе почалося в 2020, був захід у нас в «Дружбі», туди привели абітурієнтів і приїхали представники з військових вишів. Зі Львівського, Харківського, розповідали про військові кафедри. Також були представники з нашого криворізького військкомату, показували презентації, розповідали про усі переваги навчання. Так сталося, що тоді не було аудіовізуального супроводу і мене попросили все організувати, попросили мене. Це діло ми все показували, розказували. І майор з військкомату каже: «А ви хочете служити?» Кажу, що у мене є робота.
…Ми волонтеримо з 2014 року, відколи почалася війна. Постійно в Мечнікова мотались, відвозили допомогу пораненим, проводили різні ярмарки, аукціони. Завжди збирали кошти і купували усе, що потрібно для ЗСУ.
Згадую зараз, як влітку, коли ми були на 95-му, проходило Віче - вшанування загиблих, і мій наймолодший син Артем запитував про це дійство. Я розказувала йому, що це люди, які віддали життя і душу за Україну, захищали нас і тому ми живемо. Син каже: «Коли я виросту, піду служити, буду вас захищати…» Я тоді стояла і плакала... Думаю, Боже, ти моє малесеньке. Ні, це будемо ми робити, а ти рости!
Взагалі хочу, щоб мої діти не бачили війни. Але вони вже вважаються дітьми війни. І коли до нас приходять мобілізовані хлопчики, питаю: «Скільки тобі, дитино, років?» Каже: «19».
Я розумію, що моїй найстаршій доньці зараз 20, а ця дитина вже на війні. Проходить десятиденний вишкіл - і її відправляють у гарячу точку, під Бахмут, де зараз ми стоїмо. Моєму сину зараз 11, і через 7 років його можуть забрати також, і він усе це побачить. Я не хочу цього. Тому все це потрібно завершувати зараз, аби наші діти не брали участь у війні, аби жили у вільній та незалежній країні і нікуди не їхали звідси. Я завжди кажу: ви тут народилися, тут маєте і згодитись…»
Наша розмова тривала півгодини, я почасти не могла стримати сліз.
Серце цієї жінки щосекунди продукує любов до дітей та чоловіка. До країни, її традицій та майбутнього. А також до тварин, їх вона часто рятує на фронті. Жіноче серце, оповите любов’ю, ладне звернути гори, козацька кров тільки підсилює цю суперсилу Ганни. Вона багато пережила, бачила біль та смерті побратимів, але не втратила людяності і віри в майбутнє України. Військова 92-ї бригади, любляча, хоробра і справжня, Ганна Бобровник.
Авторка - Ольга Ткач
Публікація зроблена у партнерстві з ініціативною групою "рівні у кривому" в рамках конкурсу "Розкажи про неї" Другого феміністичного кварталу. Проєкт підготовлено за підтримки «Української Феміністичної Мережі за Свободу й Демократію» в межах програми співпраці з Urgent Action Fund for Women’s Human Right (UAF WHR). Зміст матеріалів не обов’язково відображає думку UAF WHR.
Фото надані авторкою
Слідкуйте за новинами в Telegram.
Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook.
Читайте нас на Google News.
