"Ми голіруч пішли назустріч окупантам, аби не пустити їх до села", - житель Херсонщини Дмитро - про життя в окупації і втечу до Кривого Рогу, - ФОТО

Дата 24 лютого 2022 року вкотре поділила життя українців на "до" і "після". Війна - це завжди смерть, руйнації, зламані долі та сотні тисяч людей, котрі задля порятунку власного життя змушені покинути власні домівки. Згідно з даними Міністерства соціальної політики України, статус внутрішньо переміщених осіб наразі мають 4,9 мільйонів українців, з яких 2,5 мільйони не можуть повернутися в свої домівки через окупацію чи активні бойові дії. Кривий Ріг, як і багато інших міст України, став другою домівкою для людей, які змушені були лишити власний дім, аби зберегти життя.

Серед "нових криворіжців" - і Дмитро, котрому довелося виїжджати з окупованої території. З ним спілкувався наш кореспондент.

Дмитро народився в Одесі, проте останні 16 років до повномасштабного вторгнення разом з родиною прожив у селі Давидів Брід на Херсонщині. Закінчивши 11-й клас загальноосвітнього закладу, хлопець вступив до Херсонського аграрного університету.

Як розповів Дмитро, 24 лютого 2022 року він був вдома. О 6-й ранку, його розбудила мама, повідомивши про бомбардування, яке, як з'ясувалося, він проспав. Того дня родина наспіх збирала речі. "Просто, щоб вони були зібрані", - цитує нині хлопець тодішні мамині слова. Адже насправді ніхто з них не розумів ще, чи доведеться їм від'їжджати з рідної оселі.

Виїхати з села, все ж таки, довелося. Щоправда, втеча з дому відбувалась вже в умовах окупації.

"Це більше було схоже на якийсь фільм: страх, паніка, несприйняття реальності. Взагалі не вірилось, що все це відбувається насправді. Кожні п'ять хвилин передивлялись новини про перебіг боїв, наче за ці п'ять хвилин щось могло кардинально змінитися", - згадує Дмитро. 

Усвідомлення того, що коїться, до хлопця прийшло тоді, коли товариш показав йому відео з сусіднього населеного пункту, де вже була ворожа військова техніка.

На фото: Дмитро розповідає про пережите

Давидів Брід рашисти окупували 8 березня 2022 року. Пред цим односельці юнака, як і сам він зі своїм татом, намагалися завадити окупаційним військам увійти в село. 

"Російські військові, було, спинились у полі, за селом. Їх було добре видно з біноклю, який ми позичили у сусіда. У тата є хороший знайомий, який тоді був військовим. Йому ми й передавали інформацію про переміщення росіян", - згадує хлопець.

Коли ж селом почали ширитися чутки, що росіяни їдуть до населеного пункту, група чоловіків - давидобродівців вирушили назустріч окупантам. Чоловіки надихнулись прикладом українців, котрі ставали живою стіною перед ворогом, не пропускаючи їх до своїх домівок.

"Йдемо, виженемо їх! - закликав тата знайомий односелець. Тато відразу погодився, а я вирушив з ним. Загалом нас тоді було п'ятеро. Дорогою дехто намагався нас відмовити, але ми рухались далі. Тато телефонував ще одному своєму знайомому, аби той діставав свою рушницю для полювання і долучався... Так ми вийшли на міст через Інгулець. Коли ж дійшли до середини мосту, здоровий глузд взяв гору. Прийшло усвідомлення, що голіруч ми росіян не зупинимо", - згадує юнак.

Повертаючись додому, почули звуки автоматних черг. За словами Дмитра, спочатку їм здалося, що хтось стріляє по окупантах. Та невдовзі зрозуміли, що кулі призначалися селянам: рашисти їхали селом і відкрили вогонь - у різні боки, по оселях місцевих мешканців.

Коли у полі спалахнула ворожа техніка, промайнула думка, що по ворогу вдарили українські військові. Проте, як з'ясувалося згодом, окупанти самі підпалили чотири свої машини, а на інших чотирьох поїхали в бік Бориславу. Для чого росіяни підпалили техніку, так ніхто і не зрозумів.

А вже 8 березня окупаційні війська зайняли Давидів Брід. Як розповів хлопець, ворожа армія поселилась у школі. Кілька днів потому вони почали ходити по хатах, перевіряти паспорти у чоловіків, шукати військовослужбовців. Військові, котрі здійснювали "обхід", належали до росгвардії. Окрім них, у населеному пункті були буряти та представники так званих "ДНР" та "ЛНР".

За словами Дмитра, особливу ненависть до українців чомусь виявляли саме представники самопроголошених "республік", які не гребували шантажем і погрозами розправи над цивільними місцевими жителями.

Фото з сайту "Суспільне"

Наступний "обхід" села окупанти здійснили 19 березня, коли у Дмитра був День народження. Знову перевіряли паспорти.

Майже щовечора було чути стрілянину з боку Архангельського, Високопілля та Калинівського. Дмитро не спав ночами, чатуючи сон рідних. Хлопець каже, мовляв, "сон не йшов", вдавалось заснути після 8-ї ранку, коли його рідні прокидалися.

У спогадах хлопця - і перша смерть односельця від рук окупантів. Окупанти розстріляли автівку, у якій їхали двоє чоловіків. Один із них загинув від ворожої кулі.

Справжнє пекло розпочалося 29 березня - з того дня почались щоденні обстріли, розповів юнак. Близько 11-ї дня почулися вибухи, люди побігли шукати порятунку у підвалах.

"Сонний, я хапаю в руки футболку, шорти та два телефони і вибігаю на вулицю. Кинулися до погребу, який відповідним чином обладнали.  Неподалік розривалися касетні снаряди, осколки від них летіли у наш бік", - розповідає хлопець. 

Бабуся Дмитра - літня хвора жінка - не могла швидко пересуватися. Під час обстрілу вона впала серед подвір'я, благаючи рідних покинути її. "Я дійду сама по-тихеньку", - промовляла старенька. Та батько юнака рятував її, попри небезпеку.

"Я тоді відчув сором, що першим забіг у погріб. Водночас мене охопив страх від того, що коїться навколо. Через деякий час, коли почалась друга хвиля обстрілів, до нашої схованки прибігли й сусіди. Так і відсижувались разом у підвалі", - пригадує Дмитро.

Під час обстрілу того дня на власному подвір'ї від осколкового поранення загинула людина, а малим дітям відірвало пальці на руках. Дітей рашисти повезли до лікарні, де їх знімали на камери, щоб згодом розповідати по російських телеканалах про порятунок цивільних, приховуючи факт самого обстрілу, здійсненого росіянами. Подібні випадки траплялися ще, каже хлопець, окупанти намагалися переконати місцевих жителів, що село обстрілює українська армія.

На фото Дмитра Шеремета від 9 травня 2023 року: зруйнована загальноосвітня школа в селі Давидів Брід. За час російської окупації у селі не залишилося жодної неушкодженої будівлі. 

"Ми бачили, як окупанти в село завозили міномети і лишились ночувати в погребі.  Через деякий час почулися вибухи, все навколо почало труситися. Було чутно, як літали і розривалися снаряди. За другим вибухом ми почули, як посипалось скло. Здавалося, що обстрілюють саме нас. Така думка виникла через те, що біля погребу яскраво світив ліхтар, освітлюючи наше подвір'я. Тато вийшов з погребу,  викрутив лампу і ледь встигнув забігти назад, як пролунав ще один вибух", - розповів Дмитро.

Після п'ятого вибуху у погребі зникло світло.

"У той момент ми всі обійнялись, молилися і прощалися. Я ж думав про те, щоб було не боляче...

А потім ще шостий, сьомий, восьмий вибух і ... настала глибока тиша.

Конвектор, який нас зігрівав у погребі, перестав працювати. Ми намагалися утеплитися, наскільки це було можливо в тих умовах, адже розуміли, що невдовзі стане дуже холодно", - продовжує свою розповідь Дмитро.

Пересидівши ніч, близько 6-ї ранку родина вийшла з укриття. Перше, що вони побачили на поверхні - обірвані електродроти, густий туман, через який проглядався силует їхнього будинку. Отож, будинок вцілів, всі полегшено зітхнули. Згодом дізнались, що пощастило не всім, були руйнування, хтось з сусідів залишився без дому.

Невдовзі рашисти розповідали місцевим, буцімто, масований мінометний обстріл - справа рук українських військових. Проте давидобродівці розуміли, що їм брешуть, адже позиції ЗСУ знаходились надто далеко, аби обстріляти населений пункт з мінометів.

В умовах обстрілів родина Дмитра прожила місяць - до 25 квітня. Селом ширилися чутки, що окупанти почали поповнювати свої ряди за рахунок молодих хлопців з тимчасово окупованих територій. Тож хлопець вмовляв батьків виїхати з Давидового Броду, доки ще була така можливість, доки росіяни ще не підірвали міст через Інгулець - головну «артерію», що пов'язувала Давидів Брід з іншими населеними пунктами.

На фото із соцмереж - міст через Інгулець у с.Давидів Брід було підірвано окупантами у кінці травня 2022 року (фото опублікувало видання МОСТ)

"У нас було дві автівки, я пропонував татові, аби за кермо однієї сів він, а за кермо іншої - я. Зібрати деякі речі, виїхати. Та батьки тоді не хотіли залишати будинок, адже рашисти мародерили - з покинутих людьми осель виносили все", - каже Дмитро. Він наголошує: "Розповіді про унітази - не жарти. Так і було. Шафи, техніку, коштовності... Награбоване в українських селян вивозили до Криму, а вже звідти - до себе на росію".

Та примосува мобілізація до окупаційного війська таки змусила виїжджати з села. Спочатку родина вивезла лише Дмитра. Це вдалося здійснити під легендою поїздки до бабусі знайомої жінки, до одного з "задніх" сіл. 

На мосту їх спинили росіяни, уточнили, куди вони всі їдуть. Легенда з бабусею спрацювала. 

Так Дмитрові допомогли дістатись до Білої Криниці, звідки юнак мав попутками  дістатися Кривого Рогу. Рятівна автівка трапилася на шляху, водій погодився підвезти Дмитра. По дорозі до міста хлопець на власні очі бачив розбиту техніку та нерозірвані снаряди, які просто стирчали у дорожньому покритті. 

У Кривому Розі хлопець мав знайомих, які виїхали раніше. Допомогло знайомство батьків: вдома вони доглядали садибу сусідів, родичі яких приживали у Кривому Розі. Вони і прихистили хлопця у перші місяці.

Близько місяця Дмитро приходив до тями, полохався не лише від вибухів, але й від інших гучних звуків.

"Я жив на першому поверсі, а над нами були діти. І коли вони починали бігати і тупотіти, я за звичкою  падав на землю. Дуже сильно злякався, коли вже тут, у місті, вперше почув гул сирени", - розповідає наш співрозмовник.

А ще його постійно переслідував страх за рідних, які залишися в окупації.

Згодом батькам хлопця вдалося вирватися з окупованої території, віддавши окупантам свої автівки. Самим довелося пішки, з речами в руках, долати шлях на підконтрольну Україні територію. Десь по дорозі їх підібрали військові і підвезли до міста.

Через півтора тижні після прибуття батьків Дмитра до Кривого Рогу, їхнє рідне село - Давидів Брід - деокупували. Війська рашистів відійшли на 4 кілометри, а ще через місяць був деокупований і Херсон. 

У січні 2023 року зусиллями 26-ї бригади спецтранспорту ЗСУ міст у Давидовому Броді відновили. Фото В'ячеслава Гусакова (видання Мост)

Однак родина Дмитра додому поки не поверталась. Давидобродівці облаштувались у Кривому Розі. На початку вони отримували допомогу, передбачену для осіб зі статусом ВПО. Винайняли квартиру.

Нині виплати скасовані, та і Дмитро, і його мама мають роботу. Тож, каже, живуть, як всі. А тато став до зброї - нині чоловік захищає Україну у складі ЗСУ.

Стежте за новинами в Telegram.'

Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook.

Читайте нас на Google News.