Набрав чинності Закон про заборону РПЦ - як він працюватиме

Сьогодні вступає в дію Закон «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». 

Детально, як працюватиме цей Закон, пояснює видання Texty.org.ua.

Відтепер Російська православна церква в Україні поза законом, а пов’язані з нею релігійні організації мають три місяці, щоб розірвати будь-які зв’язки з московським центром. На кожну церковну структуру, яка цього не зробить, чекають суд і заборона. Юридично не лише Київська митрополія, а й кожна єпархія і кожна з тисяч громад УПЦ Московського патріархату є окремою релігійною організацією, тож кожну з них заборонятимуть окремо. Але ще до суду їх позбавлять права користуватися державним і комунальним майном, що означає звільнення від пов’язаних з РПЦ структур найдавніших і найголовніших храмів по всій країні. При цьому держава нікому не вказуватиме, як молитися й у що вірити і не зазіхатиме на приватну власність релігійних громад. Водночас перейти з московської церкви до української стане значно простіше.

Навіщо цей закон?

Чому держава втручається у церковні справи?

Російська православна церква є невід’ємною частиною московського тоталітарного режиму, цілковито контролюється Путіним і його спецслужбами. Активно пропагує «русскій мір» і війну проти України, зокрема через розгалужену мережу своїх структур у самій Україні. І хоча ці структури здебільшого мають статус релігійних організацій, їхня підривна діяльність проти України загрожує нашій державі та її громадянам, тобто є серйозною безпековою проблемою.

Закон, як зазначено в преамбулі, ухвалено «зважаючи на збройну агресію Російської Федерації проти України, підтримку цієї агресії Російською православною церквою і те, що численні протиправні дії Російської православної церкви та підпорядкованих їй релігійних організацій на території України створюють загрозу національній та громадській безпеці, правам і свободам громадян України».

Відповідно до статті 1 «цей Закон з метою захисту національної та громадської безпеки, прав і свобод людини визначає особливості діяльності іноземних релігійних організацій в Україні».

Але як держава може регулювати віру?

Хіба це не заборонено Конституцією? І чи це не гоніння на християн, як твердять захисники РПЦ?

Свобода совісті є одним із основоположних прав людини. І для будь-яких її обмежень потрібні дуже вагомі підстави. Втім, і міжнародне, і українське законодавство передбачає можливість таких обмежень, і вони не раз застосовувалися на практиці, наприклад, проти тоталітарних сект, що загрожують здоров’ю людей або громадській безпеці.

До того ж регулювання діяльності церковних структур — це питання радше свободи об’єднань, а не свободи совісті.

Верховна Рада ухвалила закон, «ґрунтуючись на засадах статті 35 Конституції України, статей 9 і 11 Європейської конвенції з прав людини, що передбачають право на свободу совісті, релігії та об’єднання в релігійні організації та можливість обмеження відповідних прав законом в інтересах національної або громадської безпеки, захисту прав і свобод інших осіб».

Закон не втручається в питання власне віри і релігійних практик, не вказує людям, як і кому їм молитися, а регулює питання впливу іноземних структур, що не є частиною поняття свободи совісті. Наприклад, підпорядкованість Москві не є частиною православного віровчення.

Частина друга статті 1 розставляє в цьому питанні всі крапки над «і»:

«Жодне з положень цього Закону не може тлумачитися як обмеження свободи сповідування релігії або переконань, права на дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів».

Як щодо інших церков?

Адже католицька чи протестантські церкви теж тепер вважаються іноземними релігійними організаціями і зазнають обмежень?

Зовсім ні.

По-перше, згідно із законом «іноземною релігійною організацією є релігійна організація (зокрема, релігійне управління, об’єднання, центр) як юридична особа, що утворена та/або зареєстрована відповідно до законодавства іншої держави, має місцезнаходження за межами України».

Тобто це поняття не поширюється на релігійні організації, що зареєстровані й діють в Україні незалежно від того, де міститься їх релігійний центр — в Україні чи за кордоном.

По-друге, заборона діяльності навіть цих зареєстрованих за кордоном організацій можлива, лише якщо такі організації одночасно відповідають двом критеріям: базуються в Росії і підтримують збройну агресію проти України.

По-третє, іноземні організації, діяльність яких заборонена в Україні, мають прямо називатися в статті 3 закону. І зараз там є лише одна назва — Російська православна церква.

Заборона

То тепер церква Московського патріархату в Україні заборонена?

Не все так просто. Закон чітко розрізняє іноземні релігійні організації та релігійні організації, що діють в Україні на підставі українського законодавства. Щодо РПЦ норма закону чітка й зрозуміла:

«Зважаючи на те що Російська православна церква є ідеологічним продовженням режиму держави-агресора, співучасницею воєнних злочинів та злочинів проти людяності, що вчиняються від імені Російської Федерації та ідеології "русского міра", діяльність в Україні Російської православної церкви заборонена».

До речі, це формулювання майже дослівно повторює текст Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи, і депутати навмисне вдалися до такого наслідування, щоб уникнути надуманих звинувачень у буцімто порушенні європейських чи міжнародних норм.

Закон описує наслідки заборони для РПЦ: РНБО застосовує проти неї санкції, РПЦ не може бути власником чи учасником зареєстрованих в Україні юридичних осіб, і якщо така юрособа за три місяці не вилучить РПЦ з числа своїх власників чи учасників, суд має припинити діяльність такою юрособи.

РПЦ не може використовувати (наприклад, орендувати) майно в Україні. Договори користування державним і комунальним майном достроково припиняються через 60 днів із дня набрання законом чинності.

Відносини релігійних організацій, зокрема релігійних громад і юридичних осіб приватного права, з РПЦ не допускаються, окрім випадків, коли такі відносини погоджуються державою (винятки можуть бути потрібні, наприклад, для звільнення наших полонених, сприяння гуманітарним місіям тощо).

Юридично кожна єпархія і навіть кожна з тисяч громад УПЦ МП є окремою релігійною організацією

Однак усі ці заборони стосуються власне РПЦ як російської організації і не поширюються автоматично на так звану Українську православну церкву, підпорядковану Московському патріархату.

Крім того, юридично кожна єпархія і навіть кожна з тисяч громад УПЦ МП є окремою релігійною організацією. І заборона РПЦ не означає заборони діяльності жодної з цих громад. Припинити діяльність будь-якої релігійної організації України через запис у законі неможливо, для цього є інші процедури, передусім судові.

Виходить, що закон декларативний?

УПЦ МП і далі безкарно діятиме в Україні?

Зовсім ні. Навпаки, більша частина тексту ухваленого закону, зокрема передбачені ним зміни до Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», регулює процедуру припинення діяльності релігійних організацій, пов’язаних із Москвою. При цьому назва УПЦ чи жодної іншої релігійної організації України в законі не фігурує.

Закон передбачає, що релігійна організація, яка діє в Україні, не може мати керівний центр у Росії, входити до структури РПЦ чи бути з нею афілійованою. При цьому афілійованість визнається незалежно від того, релігійна організація афілійована з РПЦ безпосередньо чи через іншу афілійовану з РПЦ організацію.

Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» відтепер містить сім ознак, навіть однієї з яких достатньо для визнання релігійної організації афілійованою з РПЦ і запуску процедури припинення її діяльності:

1) релігійна організація безпосередньо чи опосередковано входить до структури РПЦ;

2) у її документах чи рішеннях є ознаки входження до структури РПЦ чи афілійованих із нею організацій;

3) з документів чи рішень РПЦ або афілійованої з нею організації випливає право впливу на діяльність цієї релігійної організації;

4) документи та рішення РПЦ передбачають входження керівників релігійної організації до органів управління РПЦ;

5) РПЦ через підпорядкованість у канонічних чи організаційних питаннях має можливість впливати на діяльність і рішення релігійної організації;

6) РПЦ призначає, обирає, погоджує, благословляє тощо керівника релігійної організації;

7) РПЦ приймає, погоджує, затверджує, благословляє, схвалює тощо статут (положення) релігійної організації.

То всі структури УПЦ МП визнають афілійованими з РПЦ і також заборонять?

Закон передбачає чітку послідовність дій.

Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) за власною ініціативою або за будь-яким зверненням має провести дослідження, чи є конкретна релігійна організація (наприклад, Київська метрополія УПЦ, будь-яка єпархія чи громада) афілійованою з РПЦ відповідно до наведених вище семи ознак.

Якщо буде виявлена хоча б одна з ознак афілійованості, ДЕСС оприлюднює інформацію про цю організацію та її складові частини на своєму сайті й надсилає такій організації припис із вимогою усунути порушення.

На це релігійній організації дається 30 днів. Якщо вона звернеться з умотивованим проханням дати більше часу, цей строк може бути продовжений, але максимум на 60 днів.

Якщо порушення усунуті й ознак афілійованості більше немає, припис відкликається. Якщо не усунуті, організація офіційно визнається афілійованою з РПЦ і дані про це оприлюднюються на сайті ДЕСС.

ДЕСС звертається до суду з позовом про припинення діяльності такої організації, а також до Фонду держмайна й органів самоврядування, щоб припинити користування такої організації державним чи комунальним майном.

Якщо афілійована організація має у своїй структурі інші релігійні організації, одразу після цього їм також надсилаються приписи і все повторюється на рівні нижчих організацій.

При цьому організація може усунути порушення закону і після визнання її афілійованою й подати відповідний звіт до ДЕСС.

Тобто діяльність релігійної організації припинятиметься лише через суд?

Саме так. Як і раніше, лише суд припинятиме діяльність релігійної організації. Але тепер у статті 16 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» буде не п’ять, а вже вісім підстав для судової заборони. Отже, релігійна організація (будь-яка, не лише підлегла московській церкві) може бути заборонена судом у таких випадках:

1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 закону (йдеться, наприклад, про грубі порушення свободи совісті, самовільне захоплення будівель тощо);

2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганням на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;

3) систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій;

5) засудження її уповноважених осіб за вчинення злочину проти основ національної безпеки України або за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтями 161, 190, 209, 258-258-6, 436-438, 442, 447 Кримінального кодексу України;

6) невиконання у встановлений законом строк передбаченого статтею 30 цього закону припису про усунення порушення;

7) виявлення неодноразових фактів використання релігійної організації для цілей поширення пропаганди ідеології «русского міра»;

8) виявлення порушень вимог щодо створення і діяльності релігійної організації, керівний центр (управління) якої міститься за межами України в державі, яка здійснювала або здійснює збройну агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, установлених Конституцією України, цим законом та іншими законами України.

Власне, припинення діяльності пов’язаних з РПЦ організацій відбуватиметься переважно на підставі пункту 6 цього переліку — за невиконання згаданого вище припису про усунення порушення, а також пунктів 5, 7 і 8.

Рішення суду про заборону релігійної організації, звичайно, може бути оскаржене в апеляційному порядку. Але якщо воно набере законної сили, діяльність релігійної організації має бути припинена.

Як визначатиметься, що є пропагандою «русского міра»?

Ухвалений у 2022 році закон про заборону пропаганди російського нацистського тоталітарного режиму тепер доповнений чітким визначенням:

«Ідеологія “русского міра” — російська неоколоніальна доктрина, в основу якої покладені шовіністичні, нацистські, расистські, ксенофобські, релігійні ідеї, образи і цілі, знищення України, геноцид українського народу, невизнання суверенітету України та інших держав, яка має на меті насильницьке розширення російського наднаціонального імперського простору як способу реалізації особливого цивілізаційного права росіян на масові вбивства, державний тероризм, воєнне вторгнення до інших держав, окупацію територій, поширення канонічної території Російської православної церкви за межі території Російської Федерації».

Популяризація ідеології «русского міра» в будь-який спосіб та будь-якими засобами вважається пропагандою російської нацистського тоталітарного режиму.

Уряд має до 23 листопада 2024 року визначити порядок, за яким ДЕСС підтверджуватиме факти використання релігійної організації для пропаганди «русского міра».

Але ж виконання закону начебто відклали на дев’ять місяців. Це справді так?

Ні, не так. На дев’ять місяців (із яких один уже минув) відкладено лише право ДЕСС подавати до суду на афілійовані з РПЦ релігійні організації, які не виконають припису про усунення порушення закону. Решта норм уже діє.

Релігійні організації мають упродовж трьох місяців, тобто до 23 грудня 2024 року, привести свою діяльність і статути у відповідність до нових вимог. Це саме стосується і всіх юридичних осіб, власником або учасником яких є РПЦ.

Тим часом уряд і ДЕСС ухвалять необхідні підзаконні акти.

Якщо уряд і сама ДЕСС не порушуватимуть установлених законом термінів, то вже з кінця грудня всі передбачені законом процедури, окрім судових позовів за невиконання припису, почнуть діяти. Тобто проводитимуться перевірки на предмет афілійованості з РПЦ, виноситимуться приписи, встановлюватимуться факти пропаганди «русского міра» тощо. І, що важливо, організації, визнані афілійованими з РПЦ, позбавлятимуться права користуватися державним і комунальним майном.

Виходить, у релігійних організацій відбиратимуть майно?

Хоча закон про свободу совісті вже багато років містить норму, згідно з якою в разі заборони релігійної організації за порушення закону її майно (крім культового) може безоплатно переходити державі, на практиці ця норма не працює і працювати не може.

Навіть якщо суд припинить діяльність релігійної організації, держава не відбиратиме майно релігійних організацій. Суд призначить ліквідаційну комісію, яка розпоряджатиметься майном так, як це відбувається з майном будь-яких ліквідованих судом недержавних структур.

Тобто спочатку оцінить стан майна, боргів і активів, потім вирішить усі боргові питання, якщо такі є, а далі майно буде розподілене між членами релігійної організації чи використане в інший спосіб так, як це зазначено в її статуті. При цьому на культове майно жодні стягнення накладатися не можуть.

Майно УПЦ МП не чіпатимуть, але оренду храмів, які належать державі чи громадам, припинять.

А от користуватися державним чи комунальним майном афілійовані з РПЦ релігійні організації справді не зможуть, і це дуже важливий момент. Адже всі основні релігійні святині України — лаври, стародавні храми, більшість кафедральних соборів і загалом найвизначніші церковні споруди — перебувають у державній або комунальній власності.

І більшість із цих об’єктів передані державою церкві Московського патріархату в безплатне користування. Особливо масово це робилося в останні роки існування СРСР, а також у часи правління Кучми та Януковича. І саме цілеспрямована передача головних святинь національного та місцевого значення в користування московській церкві стала визначальним фактором великого впливу УПЦ МП на православних українців.

Тому вкрай важливо, що законодавець чітко визначив: московська церква і підпорядковані їй громади більше не паразитуватимуть на храмах та іншому майні, що належать українському народу або територіальним громадам. Доки їх не заборонив суд, вони можуть вільно діяти, але користуватися при цьому власним майном, а не державним.

Договори оренди чи користування державним та комунальним майном з організаціями, які будуть визнані афілійованими з РПЦ, буде припинено достроково. Це майно, передусім храми, може бути надане в безоплатне користування тим релігійним організаціям, які не порушують закону.

А якщо УПЦ МП порве з РПЦ і отримає другий Томос?

Щодо розриву з Москвою, то це, власне, і є головна мета закону. Він стимулює кожну релігійну організацію — від Київської митрополії до кожної окремо взятої громади УПЦ МП — визначитися і розірвати будь-які зв’язки з Москвою.

Однак із погляду канонів православні митрополії, єпархії чи громади не можуть піти «в нікуди». Вони мають перебувати в структурі визнаної канонічної церкви. І вибір тут зводиться до двох: РПЦ, афілійованість із якою забороняє закон, або ж помісна УПЦ (ПЦУ), приєднуватися до якої категорично не хоче верхівка очолюваної Онуфрієм церкви.

Теоретично УПЦ Онуфрія може обрати третій шлях — церкви, що розірвала зв’язки з Москвою і не приєдналася до ПЦУ. Така структура не буде визнана світовим православ’ям, але цілком може діяти в правовому полі України.

Однак на практиці очільники УПЦ МП не хотіли б іти цим шляхом і опинитися в становищі колишнього Київського патріархату на чолі з Філаретом, який УПЦ МП багато років нещадно критикувала за такі дії.

У пошуках виходу частина ієрархів УПЦ сподівається отримати для своєї церкви ще один Томос від Вселенського Патріарха. Очевидно, такому сценарію були б раді й на Банковій, мовляв, був Томос Порошенка, а тепер ось буде Томос Зеленського, який остаточно вирішить проблему залежності української церкви від Москви.

На Банковій думають: був Томос Порошенка, а тепер ось буде Томос Зеленського. Але це нереально

Однак з огляду на православні канони ніякого «другого Томосу» й двох помісних православних церков в одній країні бути не може. Томос про автокефалію української православної церкви був наданий у 2019 році всім православним України. Двері в помісну церкву були і залишаються відчиненими для всіх православних ієрархів, священників і парафіян. А коли заходити в ці відчинені двері й чи заходити взагалі, кожен вирішує сам.

Що робити вірянам?

Але куди подітися православним українцям після припинення діяльності структур, пов’язаних з РПЦ?

Як уже згадувалося вище, підпорядкованість Москві не належить до православних канонів. Тож найпростіший шлях для православних священників і парафіян — приєднатися до помісної Православної церкви України. Це можна робити як індивідуально, так і цілими громадами чи релігійними об’єднаннями.

Зрештою, ПЦУ (принаймні її старше покоління), а до неї УАПЦ і УПЦ КП значною мірою складаються саме з тих православних українців, які колись були вірянами московської церкви. Хтось із них перейшов до української церкви ще на початку 1990-х, хтось після отримання Томосу, хтось після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Зміни до Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», які зараз набрали чинності, максимально спрощують процедуру зміни підпорядкування, тобто переходу релігійних громад, монастирів тощо з УПЦ МП в ПЦУ.

Якщо збори релігійної організації відповідно до її статуту ухвалять рішення про зміну підпорядкування, то відсутність оригіналу старого статуту чи свідоцтва про реєстрацію, які священник УПЦ МП сховає від парафіян, уже не стане на заваді.

Відтепер закон забороняє продавати, міняти, передавати в заставу чи в інший спосіб відчужувати майно релігійної організації, яка перебуває в процесі зміни підпорядкування.

Звичайно, якась частина структур і вірян УПЦ МП у будь-якому разі не визнає ні нового закону, ні помісної церкви. Зрозуміло, що ніхто не перешкоджатиме цим людям збиратися і молитися разом, навіть якщо формально їхні громади не будуть зареєстровані.

Держава не може і не повинна контролювати те, хто як молиться. Натомість захистити власних громадян від руйнівного російського впливу, не дати п’ятій колоні Москви користуватися перевагами релігійних організацій і паразитувати на власності українського народу — це не лише право, а й обов’язок держави.

Законодавці свою частину цього обов’язку виконали.

Далі справа за виконавчою владою, правоохоронними органами й судами, які мають усі можливості вчасно і в повному обсязі втілити закон у життя.

Читайте також:Митрополит Онуфрій у Кривому Розі освятив пам'ятник Святому Миколаю, міську владу та народних депутатів (ФОТО).

Стежте за новинами в Telegram. 

Підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook. 

Читайте нас на Google News