Валентин и Валентина

Редакция 0564.ua продолжает новую рубрику "Доброе утро, Кривой Рог!". В ней мы размещаем интересные жизненные истории, связанные с нашим городом и криворожанами, размышления о современном украинском обществе. Это - авторская колонка, в которой каждый может поделиться своими наблюдениями, рассуждениями, взглядом на события.

мариненко

Леся Мариненко

Про Валентина та Валентину

Мені подзвониламама моєїподругиі запропонувалазустрітися.Сказала, щознаєцікаву історію.Про себе.Такі вийшло.Історіявразила...

Вона розповідала свою історію і дивилася крізь мене. Напружена і серйозна. Говорила, наче біля дошки у класі. Важко було зрозуміти її настрій. Говорила охоче, але часто зупинялася, щоб ще щось пригадати. І знову серйозна. Занадто. І нарешті я все зрозуміла! Вона була там! В її минулому! В минулому, що оживає лише в її спогадах...

А напередодні відбулася ще одна розмова. З 42-річною красунею-донькою моєї співрозмовниці. Вона розповіла, що мама дуже любила тата. І що це було справжнє почуття. Донька бачила, що попри всі життєві негаразди, мама створювала затишок в сім’ї і була дуже уважною дружиною. Завжди.

Я роздивляюся чорно-біле фото, з якого на мене дивиться гарна пара. Він і вона. Валентин і Валентина. І знову спостерігаю за співрозмовницею. Вона перелічує події і раптом зупиняється. Потім, ледве вимовляючи кожне слово, говорить про смерть. Одну-єдину розлучницю, що відібрала в неї кохану людину. І я бачу її сльози…

А починалося все, як в кіно. Це був 1954 рік. Сором'язливих першокласників розсаджували за партами, і двоє опинилася за однїєю. Він і вона. Валя і Валентин. Він штовхав її під руку, коли вона ненавмисно перетинала обмеження за партою, а вона категорично відмовляла у списуванні уроків. Штовхав аж до сьомого классу, поки, хвилюючись, не підсунув їй записку, в якій хлопчаково-дрібними літерами написав: «я тебе люблю».

А чорно-біле фото зроблено було в 1965 році. Випускники Валентин і Валентина позували перед фотографом, впевнено тримаючись один за одного. То вже було справжнє юнацьке і неповторне кохання. Протягом 11 років!

До армії Валентин збирався неохоче. Ні, він не відмовлявся виконувати військовий обов’язок. Він не міг залишити свою Валентину. Відчайдушно і пристрасно покликав Валю за себе. Запропонував своє велике серце. Боявся повернутися і побачити кохану з іншим. А у юної Валі вже давно було зайняте серце ним одним. Найкращим чоловіком її життя.

Відгуляли весілля. Він знав - вона тепер його і назавжди. Зарєєстрували шлюб 14 лютого. Це зараз вже говорять про свято Валентина, а тоді це була просто дата. Дата одруження Валентина і Валентини. В обох батьки Івани. І прізвище було тепер одне на двох – Назіма.

Згодом, декілька місяців потому, Валентин йде служити до армії і потрапляє до Волгограду. Але довго не нудьгує за молодою дружиною. Аж за 11 карбованців і 50 копійок винаймає квартиру поблизу своєї військової частини і перевозить дружину до себе. Два роки подружжя служить разом. Валентин, як годиться, а Валентина – коханому чоловікові. По закінченню служби повертаються «вояки» додому. До Кривого Рогу.

Іх подальше життя якийсь чудернацький збіг обставин. На самісінький день народження чоловіка Валентина у 1972 році дарує йому донечку. Їм обом було по 25.

Прожили разом майже 40 років. Виховали двох дітей. Було усе. Як в будь-кого. Але було справжнє кохання. Те, що латало життєві дірки і тримало подружжя вкупі. Те, що надихало і відновлювало сили. Кохання, що було яскравим світильником їхньої долі.

Розповідає Валентина Іванівна: «Був 1991 рік. Ми з чоловіком відпочивали у Місхорі. Одного вечора, а саме – 14 лютого, вирушили на танці до місцевого палацу культури. Десь наприкінці вечора ведучий звернувся до присутніх із запитанням. Його цікавило, чи є в залі люди на ім’я Валентин або Валентина. Ми трохи вагалися. А потім мій чоловік підійшов до ведучого і показав паспорти. Так би йому навряд чи повірили. А свідчення з документів вразили усіх присутніх. Нам довго аплодували і подарували великий святковий пиріг. Усіх здивували наші однакові імена, по-батькові, рік народження. І дата одруження – 14 лютого. От такі співпадіння».

Роки йшли. Але… не вистачило чотири місяці до 40-річного ювілею подружнього життя Валентина і Валентини. В один з жовтневих похмурих днів 2005 року перестало битися серце господаря родини. Все, що планували, про що мріяли – забрав із собою. Назавжди.

А Валентина Іванівна крокує життям далі. Сама. Пережила, змирилася, переплакала. Жінка гарна, тому і залицяльники відразу з’явилися. Але не змогла зрадити одне-єдине кохання. Залишилася вірною чоловікові її життя. Її Валентину. Доглядає онуків, піклується про дорослих дітей. Так вирішила. І це її право. Їі вибір. Її доля.

По смерті чоловіка була обрана головою ради ветеранів Криворізького будівельно-монтажного експлуатаційного управління № 2 і організувала ансамбль ветеранів-залізничників з однойменною назвою – «Залізничник». Тому, що душа невтомна і немає часу себе жаліти. Треба жити далі. Йти далі.

І дарувати світло свого серця тим, хто його потребує.

І розповідати онукам історію свого великого кохання.

валент22