У мирному житті цю струнку яскраву молоду жінку важко не помітити навіть у строкатому натовпі. На велелюдних заходах з нагоди важливих державних подій, на акціях та маршах вона завжди у вишуканих вишиванках, чи вишитих сукнях. Після повномасштабного вторгнення Ангеліна Верхогляд змінила вишукані сукні на однострій тероборонівця, а своє ім'я на позивний "Ангел". І лише її великі блакитні очі, як і раніше, випромінюють романтику і мрійливість.
Кореспондентка сайту 0564.ua поспілкувалась з бойовою медичкою 236 батальйону 129 бригади ТРО, молодшою сержанткою Ангеліною Верхогляд.
- Ангеліно, розкажи про себе: ким працювала до того, як пішла на службу, чим цікавилась, чим жила?
- До того як пішла на службу я працювала концертмейстером у музичному коледжі. Піаністка, ось вже понад 30 років професійно займаюсь музикою.
Чим цікавилась і жила? Цікаве питання …
З юності, передусім, патріот, активіст, громадський діяч, борець за проукраїнські ідеї, власні світоглядні позиції та ідеали… Тому, природно, що була учасником всіх революцій та суспільно-важливих протестних акцій останніх двох десятків років.
З початку війни стала волонтером (разом з родиною волонтерили), згодом - військовим рекрутером полку "Азов", потім - керівником місцевого осередку громадської організації "Справа Громад". У якийсь момент навіть погодилась стати партійною і балотуватись на виборах до облради, але з тої історії нічого не вийшло.
З початку повномасштабної агресії очолила самооборону Довгинцівського району Кривого Рогу і, по мірі співпраці з батальйоном, усвідомила, що мені цього мало, тому пішла на службу.
З простих людських занять і інтересів мене цікавили рояль і сцена, відвідування театру і музичних концертів та фестивалів. Я книголюб. Часом на емоціях пишу вірші. Обожнюю подорожі. Люблю тварин і догляд за ними. Приваблюють скандинавські країни - їхня природа і фільми. Стрибаю з парашутом (крило).
Ще люблю роботу мозку. От є люди, які можуть довго захопливо розказувати свої відчуття благодатної втоми після тренувань у тренажерній залі. Так от я так само кайфую коли відчуваю, що плідно попрацювала на професійному поприщі. Моя робота концертмейстера не є чимось усталеним - тим, що ти робиш однаково з дня у день. Адже репертуар постійно розширюється, видозмінюється під особливості виконавців, з якими ти працюєш в конкретному часовому діапазоні. Тож ноти на пюпітрі змінюються, змінюються, змінюються… На роботі ти акомпануєш, а, прийшовши додому, знову сідаєш за інструмент і вчиш, доводиш твори до концертного вигляду, бо ніколи заздалегідь невідомо, який твір і коли доведеться грати зі сцени. Солісти, переважно, обмежені в репертуарі, тоді як концертмейстер працює з багатьма солістами, а часом ще й з колективами. Тож його музичний асортимент настільки великий, наскільки він затребуваний (недаремно концертмейстери грають по нотах).
Попри все це, роботи мені завжди було замало. Мабуть тому я закінчую наразі вже здобуття третьої вищої освіти. Впевнена, що на цьому моє навчання не завершиться, хоча інститути мене заманять вже, хіба що, в аспірантуру. Вступити до університету втретє мене спонукала служба в "Азові": спостереження за бійцями і волонтерами, родинами воїнів. Мова про психологію. Вона перестала бути для мене просто цікавою, виникла потреба розібратися предметно, щоб мати змогу допомагати їм.
Отак мої інтереси визначають, чим і як я живу.
Фото з особистого архіву Ангеліни Верхогляд
- Коли і як ти стала до служби у ТРО? Що спонукало до прийняття такого рішення?
- Навесні-влітку 2014-го від походу на фронт мене зупинив тиск родини і ряду обставин: категоричний ультиматум чоловіка, мама потрапила у реанімацію, батько розбився і потрапив у політравму, де нас запевняли лікарі, що він, наймовірніше, залишиться лежачим. "Ти потрібніша тут", "ти - жінка, твоя місія - допомагати, тримати культурно-громадський фронт, тощо", - чула тоді. Я знаходила інші можливості бути корисною країні у цій війні, якій я віддавала всю себе виснажливо і беззастережно. І згоріла в ній за перші п’ять років, щоб відродитися ще сильнішою.
Тому у 2022-му аргументів спроможних залишити мене вдома не існувало апріорі. Я з тих, для кого повномасштабна війна була передбачуваною і очікуваною з 2019-го. Так 24-25 лютого 2022 року я, як і люди з мого найближчого оточення, провела у черзі до мобілізаційного пункту. Так само, як це було для більшості, це стояння було безрезультатним: класичне "залиште ваші дані (на якихось аркушах А4) і ми вам передзвонимо" не надто обнадіювало. Водночас вже щось треба було робити для оборони міста, своїх вулиці і будинку, країни. Тому всі шукали ідеї, шляхи… Тут мені згодився досвід роботи рекрутером і моя репутація. Я сконтактувала з головою Довгинцівського райвиконкому, мобілізаційними координаторами з формування ТРО і взялася за організацію самооборони району.
Багато хто з нас оббивав пороги військкоматів і чекав на свій шанс потрапити до ЗСУ. Мені ж дуже щастило на людей. У нас по факту сформувалось кілька осередків, групи швидкого реагування і широка підтримка волонтерів на «мішки і лопату».
Згодом, як тільки оголосили донабір до тероборони, майже півтора десятки хлопців з самооборони зайшли разом зі мною у батальйон ТРО.
Якщо чесно, я часто ностальгую за тими атмосферними днями і не уявляю, як мені вдавалося переконувати цих прекрасних чоловіків виконувати за один черговий нескінченний день задачі комбата, розраховані на тиждень роботи, але потрібні, як завжди, на вчора.
- Чи мала ти досвід служби, досвід бойового медика, до цього?
- Досвіду служби не було, а досвіду служби бойовим медиком тим паче. Я навіть у самому батальйоні подолала довгий шлях до того, як стати медиком. Мої три різнопрофільні освіти дали мені можливість стати рідному батальйону в нагоді у різних іпостасях. Самообороною я активно займалась ще до майже кінця серпня, паралельно розпочала службу з роботи у штабі - спочатку з систематизації документації і оформлення особових справ в стройовій частині; потім була робота в бухгалтерії - опрацювання військових квитків, вирахування вислуги років, тощо; потім - стажування у психолога, на місце якого я мала у найближчій перспективі стати, допоки раптом не скоротили таку посаду в штатці.
Проте, перед тим, як стати офіцером-психологом, я хотіла потрапити на нуль і прожити свій досвід у складі роти. В моєму випадку найлогічнішим шляхом була посада бойового медика, адже вона затребувана і не вимагає довгого навчання. Так до кінця серпня я закінчила курси, отримала сертифікат і стала чекати офіційного затвердження на посаду, вже переїхавши на позиції і опановуючи після штабу нову реальність "Білосніжки у підземеллі" - в одному бліндажі з сімома.
З середини листопаду батальйон перекинули з Херсонського напрямку на Запорізький, де моя рота і лишається до сьогодні.
- Наскільки твої уявлення про військову службу відрізнялися від її реалій?
- Мої уявлення про військову службу були сформовані добробатами 2014 року - "Азовом", "Правим Сектором", "Кривбасом", тощо. Про регулярні частини і умови служби в них тоді я і сьогодні знаю лише з фрагментів спогадів.
Перші батальйони ТРО - ті самі добробати, лише взірця 2022 року. Дещо змінилось, але не принципово.
- Що для тебе виявилося найлегшим на службі?
- Виконувати поставлені задачі.
- А що виявилось найскладнішим?
- Найважче - підпорядкування в умовах армійської ієрархії, коли, часом, командир (будь-якого рівня) - це посада, на яку призначено не самого компетентного бійця чи авторитетного лідера, а обумовлена наявним у нього званням, чи ще якимись формальними чинниками.
Коли рішення аргументується не доцільністю, а «бо я так сказав».
Я звикла, що до мене дослухаються в силу моєї фаховості, поважають професійність, виконавську майстерність, реальні досягнення. Тут не так, здебільшого.
- Що з твого попереднього життя тепер стало тобі у нагоді?
- Напевно, це більше про особисті якості, а не навички: здорова самооцінка, звичка давати кредит довіри новим людям, вміння фоново спостерігати і аналізувати поведінку кожного, з ким перетинаюсь. Ще, напевно, досвід затяжної боротьби і вміння не йти на компроміси зі своєю совістю під тиском зовнішніх обставин. Тому як комбат, так і солдати поруч зі мною можуть бути впевнені, що я не змовчу, помітивши несправедливість, та передусім зроблю все від мене залежне, щоб її виправити.
Я не маю пієтету перед статусами - однаково спокійно, з повагою та симпатією, чи навпаки - зі зневагою і антипатією, спілкуюсь з людиною, спираючись на власну оцінку її дій та висловлювань.
Фото з особистого архіву Ангеліни Верхогляд
- Чому ти вже навчилася під час служби?
- Встигати жити і відпускати, перегортати сторінки. Жити на повні груди щомиті, всупереч усьому, в умовах абсолютної невизначеності. Встигати казати "дякую" і "люблю", обіймати і пропонувати допомогу. Та й просто чути, бачити, відчувати та мріяти за відсутності бодай мінімального планування на найближчий час.
Раніше я забагато віддавала себе роботі, колективу, студентам, їх проблемам. Добре, що таке усвідомлення прийшло не на смертному одрі, а зараз, коли мені ще всього 37.
- Що порадила би іншим, кому доведеться у майбутньому йти служити: на що звернути увагу, що розвивати в собі?
- Розвивати в собі треба адаптивність, витримку, терпіння, волю. Слід розуміти, що ви потрапите в умови, коли вас щодня оточують одні й ті самі люди і вам ніде від них подітись. Дехто з них викликатиме у вас симпатію і почуття спорідненості, побратимства, інші просто викликатимуть повагу, хтось буде складним для вашого сприйняття через неприйнятні особисті якості, розбіжності чи вчинки. Та уникати тут нікого не вдасться, доведеться навчитись приймати усіх такими, як є, відстоюючи якісь свої кордони, відпускати та перегортати негатив.
- Що ти можеш сказати про забезпечення вашого підрозділу. Однострій, теплий одяг, харчування, медикаменти, зарплата - наскільки добре вирішуються питання забезпечення?
- Відповідь на ці питання поза межами моєї компетенції. Офіційно ми забезпечені усім. По факту кожен вкладає гроші, закриваючи щоденні потреби - свої і підрозділу. Питання лише, якою є ця частка і на що саме вона витрачається…
- Як військовими сприймається інформація про початок наступу росіян, про який всі говорять? Що думаєш про це? Наскільки готові ви морально до цього?
- Знаєш, дивовижно, але чим ближче ти до лінії фронту, тим менше ти знаєш і міркуєш над глобальними питаннями. Нам щодня доводять суспільно-політичну обстановку і ситуацію на фронті, проте, по собі скажу, що перестала жадібно моніторити інформативний простір, як це було в цивільному житті. В службі мало романтики. Тут "день бабака", рутина і розуміння, що ти не впливаєш на прийняття рішень. Солдат може бути готовим, чи не готовим, але прийде "беерка" (бойове розпорядження), і він піде виконувати задачу, піде туди, куди скажуть, і робитиме все від себе залежне, щоб вижити і виконати завдання. Якщо готовий, то виконуватиме з радістю і азартом, якщо не готовий, то, морально спираючись на розуміння, що тут або пан, або пропав. Щодо героїчних вчинків - це ще й, насправді, величезний відсоток вдачі.
По суті своїй ТРО, переважно - оборонці, готові стояти і захищати довірені їм позиції, не відступати, усвідомлюючи, що за нами немає нікого більше, за нашими спинами - наші ж домівки і родини.
Тому наступ, так наступ. Нам своє робити…
- В загальних рисах можеш розказати, як надається медична допомога бойовими медиками в сучасних умовах?
- Бойові медики взводів і ротний медик знаходяться безперервно разом зі своїми підрозділами. Їх робота поділяється на три частини. Перша - це забезпечення належної допомоги в разі захворювань особового складу. Це і застуди, побутовий травматизм, потягнуті спини, тощо і загострення конкретних хронічних хвороб. Завдання медика діагностувати, по можливості, проблему, провести симптоматичне лікування, спробувати вирішити проблему на місці і, якщо є потреба, то відвезти у лікарню\військовий шпиталь на обстеження\лікування. Принаймні у нас це виглядає так.
Друга - супровід підрозділу під час навчань, стрільб, робіт з заготівлі дров чи облаштування позицій - для надання необхідної допомоги в разі нещасного випадку.
І третє - надання невідкладної домедичної допомоги в бойовій ситуації. Основне завдання - дотримуючись протоколу March, допомогти бійцю дочекатись евакуації і довезти його живим до госпіталя.
- Від чого, на твою думку, залежить успіх підрозділу, у якому ти служиш? Які ключові чинники успішного виконання завдань?
- В людях і везінні. Я завжди підкреслюю, що перші батальйони ТРО - добробати-камікадзе. І їх найвища цінність - в кожному бійці, в його вмотивованості. Особовий склад надзвичайно різний - за віком, освітою, рівнем життя, життєвим досвідом, тощо. Всіх об‘єднує одне - вони добровільно прийшли захищати державу, місто, родину у перші ж хвилини біди.
Хвороби добробатів з 2014 року мало змінились - не всі готові були до затяжної служби. Успішні люди з кожним місяцем усвідомлюють, як втрачають в цивільному житті, поки вдячні партнери і конкуренти "перепаковують" ринок під себе, поки вони втрачають потенційно успішні проекти і можливості розвитку. По суті, втрачають час та гроші і ніякі премії не компенсують цього, а коли демобілізація невідомо.
Плюс в ТРО більш-менш здорова кадрова ситуація на рівні штабів, проте дуже не вистачає досвідченого командирського складу на рівні рот-взводів-відділень. Тут, практично, не зустрінеш кадрових військових - вони радше виключення з правил. Командиром відділення часто стають ті, хто має, хоча б гіпотетично, якийсь досвід. Проте навіть ті, що мають сержантське звання, здебільшого, просто пройшли строчку і не мають командирського досвіду.
Я спостерігаю за своєю ротою, де чітко видно дисбаланс. Є грамотні люди з вищою освітою, що зависли на солдатських посадах, і є люди, що мали управлінський досвід в цивільному житті. Але і ті і інші не мали досвіду строкової служби. Тож вважається, наче, не по-армійськи поставити їх керувати тими, хто її пройшов. Тому вони підпорядковуються людям, які мають звання, але все своє життя пропрацювали на роботі, де від них не вимагалось приймати рішення, швидко реагувати, координувати, нести відповідальність, вміти вести за собою людей, не кажучи про знання, власне, військової справи, профільну військову освіту.
Згладжує ситуацію взаємоповага та здоровий скепсис щодо своєї посади і ролі. Проте, якщо людину починає "нести", це перетворюється на серйозну проблему, що розбалансовує підпорядкований цій людині підрозділ, і яка згодом може боляче "вилізти боком" усьому колективу.
Тому успіх нашого батальйону, на мій погляд, у здорових побратимських стосунках та усвідомленні кожного, для чого він сюди прийшов і тягне цю службу вже рік - відповідальність перед своїм тилом. За нами - наші родини.
- Чи багато жінок служить з тобою?
- Я одна жінка в своїй роті.
- За чим (за ким) сумуєш у мирному житті?
- Найбільше - за сценою і подорожами. Я зараз з невимовним задоволенням взяла би десяток студентів і поїхала б з ними по різноманітним конкурсам, або - в заплановане концертне турне по Європі з моєю подругою, оперною співачкою з надзвичайно зворушливою і складною особистою історією у цій 9-ти річній війні…
- Яким бачиш своє життя після повернення з військової служби? Чи буде воно таким самим, як було, чи чимось відрізнятиметься?
- Не берусь загадувати, треба спочатку дожити до цього. Не думаю, що моє життя буде таким самим. Я понад 20 років свідомо жила з єдиною молитвою - молитвою націоналіста в душі, з гаслом «Україна - понад усе!» на устах, з тризубом на шиї і вишиванкою на тілі, з прапором в руках. Ще в 14-15 років сформувався мій особистий девіз: «Моя честь - вірність: вірність нації, вірність собі».
Мені здається, настане період, коли варто буде приділити більше часу собі.
Зараз я намагаюсь не думати про життя "після", а жити просто тут і зараз. Але якщо ти спитаєш, про що я мрію, то я скажу - про просте жіноче щастя, про найцінніші речі - можливість... ніжити, бачити, чути і відчувати, засинати у обіймах коханого чоловіка, готувати сніданок для нього і просто дивитись, як він їсть. Щастя - в дрібницях. Цінуйте те, що маєте це, попри війну навколо вас.
Матеріал опублікований за підтримки IREX/Ukraine.
