«Я би сиділа і плакала одна у квартирі, а так я тут»: як мешканка Херсону інтегрується в криворізьку громаду , - ФОТО, ВІДЕО

68-річна Тетяна Кравець переїхала до Кривого Рогу з Херсону одразу після його звільнення від окупантів у листопаді 2022 року. Переживши 9 місяців окупації, вона одна переїхала в нове місто, де не мала нічого. Під час отримання гуманітарної допомоги, пані Тетяна познайомилась з переселенцями з інших міст і дізналась про різноманітні програми для ВПО. Тоді жінка вирішила, що замість того, щоб сидіти в орендованій квартирі на самоті і плакати, вона буде вчитись чомусь новому та знаходити нових друзів.

З Тетяною Кравець ми познайомились під час репетиції  у Театральній студії «Ті самі гойдалки» в КгЦ «Шелтер+», де була створена група для людей старшого віку. Зараз жінка відвідує численні гуртки, спілкується з однодумцями та потрохи повертається до активного життя, але вона чудово пам’ятає початок повномасштабного вторгнення, окупацію свого міста і втрату всього того, що заробляла протягом життя.

«Важко зустріли 24 лютого 2022 року - сусіди почали кричати: «Війна! Війна!». Ніхто спочатку не вірив, а потім всі побігли одразу з бутилками воду набирати, продукти закуповувати. Черги були величезні і тоді вже новини почали з’являтись, що наші хлопці, наші захисники проти танків з коктейлями Молотова…», - згадує пані Тетяна.

Жінка додає, що в окупації було дуже важко і страшно:

«Смертей багато надивились… дуже багато…і дуже важко завжди було»

Про те, що відбувається по всій Україні, люди дізнавались спочатку завдяки новинам в Інтернеті. А коли виключили зв’язок, то переказували один одному те, що вдалось дізнатись. Не було також електроенергії і доводилось їздити до великого генератора, простояти там в черзі, щоб хоч трохи зарядити свій гаджет.

«Уявіть, з усіх боків люди приїжджають, Боже, скільки ми там стояли, щоб зарядити той телефон. В мене не було повербанка, а телефон швидко розряджається. Коли їдеш туди, то нормально, а назад, то жах – всюди тіла».

В будинок, де жила пані Тетяна, був приліт і частина багатоповерхівки сильно постраждала.

«Коли в наш будинок було попадання, це було так страшно, що тяжко навіть передати. Ти не знаєш куди себе діти, куди бігти… в ванну? А в ванну теж, кажуть, не можна. Бігаєш туди-сюди, не знаєш що робити. Укриття далеко і взагалі воно не було готове до того, щоб там знаходитись».

Жінка згадує, що під час окупації у Херсоні були і буряти, і чеченці, і російські військові:

«Ми боялися російських солдатів, вони такі страшні. А коли «вибори» були, то ми ховалися. Вони ходили в квартири, але, слава Богу, до нас не заходили і «за шкірку» не витягували. Вони ходили у нас у дворі з тією урною, але в квартири не заходили, бо нас мало в будинку залишилось і всі старенькі. Коли ми побачили, що вони пішли, то вже почали на вулицю виходити хоч води набрати чи щось собі купити поїсти»

Окупацію Тетяна Кравець переживала сама:

«Чоловік у мене помер, я вдова. Моя невістка була в Херсоні з двома дітьми на початку, але в квітні їм вдалось виїхати, адже старша дитина стоїть на обліку в лікаря, але речі не можна було брати, все перевіряли. Їхали під такими обстрілами… особливо Миколаїв тоді сильно обстрілювали, це був просто жах. Слава Богу, вдалось їм виїхати.  Мала дитина була дуже перелякана через постійні обстріли. Він і досі через все це переживає. Їхнього будинку вже немає - розбитий повністю».

У пані Тетяни вже немає дачі. Вона знаходилась на лівому березі, а там все було затоплено і окупанти досі.

«Там є знайомі і їх змушують робити паспорти російські. Мені теж пропонували отримати їхній паспорт, але не змушували. У нас такі є люди, які робили і паспорти, і пенсію отримували російську. Були такі. Але більшість не отримувала. От мої знайомі, сусіди, більшість не отримували ні допомогу від них, ні пенсію. Вони зневажали їх».

Тетяна Кравець до великої війни працювала в дитячому супермаркеті. Навіть в перші місяці вдавалось працювати, хоч як би страшно не було.

«Вони (російські військові – примітка авторки) як тільки заходили в формі, ми по куткам ховалися. Купували в нас і взуття, і одяг».

Жінка була в окупації всі 9 місяців, до самого звільнення 11 листопада 2022 року. На той момент в місті не було вже ні світла, ні газу, ні води. Люди почали виїжджати. Пані Тетяна теж вирішила виїжджати, адже було дуже страшно.

«Я тоді цілу ніч проплакала, бо я одна була, сама на весь під'їзд в своєму будинку. Проплакала, а потім вранці побігла з рюкзаком, сумкою, з чемоданом на автовокзал. В людей були квитки, а в мене не було. Я дуже плакала, водія просила (молю досі за нього, дай Бог йому здоров'я), він взяв мої документи і пішов до начальника автовокзалу. Вона виписала вручну йому квиток, бо всюди ж перевірки. Я заплатила 750 грн в Кривий Ріг. Стояла 7 годин, бо не було місця і я казала: я буду стояти, сидіти, лежати, але я туди не повернуся. Ми їхали під такими обстрілами, що бідний водій вискакував з машини коли сильно бомбили і присідав біля автобуса, але що толку? Якби попало, то й на нього вже попало».

У Кривому Розі пані Тетяна знімає квартиру. Вона згадує, як поїхала за гуманітарною допомогою в КгЦ «Шелтер+» і там почула, що всім ВПО пропонують безкоштовні послуги перукаря та різноманітні безкоштовні гуртки. Жінка записалась у кілька: на скандинавську ходьбу, танці, фітнес, акторську майстерність, петриківський розпис, в’язання гачком, та на заняття з психологом. Тетяна Кравець не встигла через великий ажіотаж записатись на курси з вивчення української мови, тому планує найближчим часом все ж це зробити:  

«Вчуся розмовляти на українській мові, бо Херсон російськомовний… БУВ. Зараз вже всі стараються на українській мові розмовляти. Я планую записатись на курси української мови. Буду старатися гарно вивчити і бути достойною українкою»

Пані Тетяна познайомилась з великою кількістю людей на заняттях в «Шелтер+».

«Тут я з усіма спілкуюся. В мене є ще подруга, вона з Маріуполя і ми з нею ходимо гуманітарку отримувати разом, вона одинока і я одинока».

Тетяна Кравець дуже вдячна програмному директору та співзасновнику «Шелтер+» Роману Морозову:

«Це ж він організатор, завдяки йому все це. Так би я сиділа і плакала у квартирі одна, а так я тут.  Всі ці курси, гуртки - це все дуже добре, це для душі. Я не можу навіть сказати, немає слів. Дуже добре, що ти знаєш чим себе зайняти, що тебе чекають, дуже добре з повагою до тебе відносяться, дуже хороші тут колективи і дуже хороші тут керівники цього закладу. Мені подобається».

Пані Тетяна зазначає, що вона багато чому навчилась на заняттях в «Шелтер+» - скандинавській ходьбі, в’язанню гачком та акторській грі. 

Жінка зізнається, що всі гуртки, які вона відвідує, їй подобаються і вона не може виділити якийсь один.

Пані Тетяна відвідує гуртки, від яких вона в такому захваті і радить іншим:

«Це дуже підтримує, адже ти одинокий сидиш собі в квартирі і тільки плачеш, тільки в голові всі ці думки, а тут відволікаєшся. Це кожній людині, думаю, як бальзам на душу».

Волонтерка Культурно-громадського центру «Шелтер+» Анна Іванова розповіла, що в їхньому закладі проводять для людей старшого віку різні заняття та ведуть цікаві гуртки, серед яких студія акторської майстерності, в’язальний гурток «Веселий гачок»,  мовні клуби - з української та англійської мов, галерея мистецтв, де зараз вивчають петриківський розпис. До цих активностей залучено близько 100 людей старшого віку, серед них близько третини – внутрішньо переміщені особи.

Пані Анна зазначає, що відвідування занять позитивно впливає на людей, які вимушені були переїхати з власного дому і поселитись у Кривому Розі:

«Так як я місцева, я бачу, що з часом, коли відвідують заняття, у них з’являється якесь відчуття безпеки і тривожність трошки спадає, це вони самі про це говорять і психологічно легше їм адаптуватися на новому місці. Тут вони можуть поспілкуватись зі своїми однолітками, а так як «Шелтер+» відвідують люди різного віку, то і з ними є змога обмінятись думками. Вони бачать, що тут панує атмосфера безпеки, довіри. Тут більше їх залученість до чогось корисного, адже частина людей поважного віку можуть відчувати якусь відстороненість від всього -  роботи нема на пенсії, а якщо ти ще й приїхав з іншого міста, то взагалі виходить, що ні друзів, ні рідні нема поруч. Тому, добре, що вони тут знаходять друзів і навіть зі своїх міст людей. У нас є такий випадок. Дві жінки з Херсону приїхали у Кривий Ріг і тут познайомились».

Волонтерка додала, що усі бажаючі можуть відвідувати або гуртки в «Шелтер+», або просто прийти на якийсь окремий захід – концерт чи майстер-клас.

«У нас були тематичні заходи. Наприклад, 29 січня до Дня пам’яті Героїв Крут організували показ українського фільму, а потім його обговорювали. Також наша волонтерка провела лекцію і розповіла що це за день і в чому його сенс. До Дня Соборності була також проведена лекція і ми на вулиці створили Ланцюг єднання, тримаючи прапори в руках. На цьому заході були волонтери «Шелтер+» та люди, які відвідують наші заняття».

Анна Іванова зазначила, що коли до них приходять люди і відчувають свою залученість, відчувають, що тут можуть знайти знайомих та друзів, то з’являється попит. Зараз в Центр вже приводять рідних, друзів, сусідів і займаються всі разом. Буває, що для всіх бажаючих не вистачає місць. Тим паче, усі гуртки в Культурно-громадському центрі безкоштовні.

Режисерка Театральної студії «Ті самі гойдалки» Євгенія Морозова-Попова згадує, як почала збиратись група людей старшого віку, серед яких були переселенки і з Донецької, і з Херсонської областей:

«Коли ми зібралися, спочатку це була просто тренінгова форма щоб вони більше спілкувалися, щоб більше розвивалися в творчому плані. Взявши матеріал, я почала дивитися на них чи зможемо ми, підсилюючи один одного, зробити прям повноцінну виставу і зрозуміла, що нам чогось не вистачає. А потім нам в руки потрапив матеріал Євгенії Кузнецової. В неї був такий артбук «Готуємо в журбі» і під час занять часто хтось говорив, що щось хтось приготував. Коли в нас були етюди, жінки розповідали цілі неповторні рецепти подолання чогось через кулінарне мистецтво, і я подумала, що, можливо, це наш варіант взяти цей матеріал. Ми почали читати і багато хто розкрився в цьому, тому що жінки України вони такі - щоб не відбувалося, ми збудовуємо, ми лагодимо, ми хочемо поліпшити, покращити і коли на початку війни було важко, панянки об'єднуватися для того, щоб передавати домашні страви військовим».

Пані Євгенія згадала кілька історій, які їй розповіли на цю тему. Наприклад, як люди почали робити вино перший раз в житті, тому що гемоглобін знижувався і от як треба було виходити з цього. Коли в окупації не було що готувати, як теж господині виходили з цього положення, знаходили варіанти як приготувати.

«Коли замислилась і впала в журбу і тугу і почала місити тісто. Стало краще. Почала ліпити вареники і не змогла зупинитися і наліпила 300 штук - це от про українок і матеріал Євгенії Кузнецової «Готуємо в журбі» він ідеально ліг на колектив з 15 осіб, 15 господинь таких прекрасних господарочок українських. Ми зробили виставу на Різдво, адаптувавши трошки про 12 страв, український менталітет зі своїми особливостями, що голубці саме крутять, а не готують, що треба мати особливий дзен щоб приготувати холодець і це про жінок внутрішньо переміщених осіб і взагалі про українських жінок – готувати, всіх нагодувати, працювати коли важко, не впадати в депресію»

Знаючи життєву історію Тетяни Кравець, пані Євгенія зазначила, що жінка в Херсоні була неймовірно активною соціально:

«У неї кожен вечір вихідного дня був розписаний, вони ходили з подругами. Вона багато втратила в цій війні саме матеріального – дім, все, що у неї там було накопичено. А ще  вона втратила своїх улюблених подруг. Я щаслива, що в Театральній студії вона знайшла нові знайомства і в неї тепер є все. Її, здається, була репліка: я думала, що вже не буду одягатися гарно, не буду фарбувати губи, а коли я потрапила в «Шелтер+», зрозуміла, що треба себе якось брати в руки, що я себе так занедбала і тому знову почала фарбуватися»

Пані Євгенія згадує, як спочатку було важко жінці перейти з російської мови на українську, але в україномовному середовищі все виходило і їй допомагали.

«І мені подобається, що тут така атмосфера, що ніхто нічого не боїться і вона не боїться перепитувати так, щоб їй могли дати відповідь. Неймовірно відкрита людина, яка на початку не була такою, тому що війна змінила її життя, але мені подобається, що студія допомогла їй розкритися і вона зараз абсолютно своя».

Євгенія Морозова-Попова зазначила, що уже багато хто говорить зараз про терапію мистецтвом, а вони давно про це говорили і навіть мали інклюзивний мистецький проєкт.

«Будучи в цій атмосфері, внутрішньо переміщені особи вже самі наче зцілюються, розслабляються, а далі вони мають нести це далі і от мені цікаво вже про те, що людина, яка щось зрозумівши і сама відтаявши, вже щоб вона була далі амбасадором. І в Театральній студії саме такі панянки, які, отримавши зцілення мистецтвом, вони далі зі сцени починають пропагувати це, показують: подивіться на нас! Хтось був вражений, побачивши на Різдво виступ, говорячи: ця людина,якій 68 років, вона ніколи не була на сцені, а тут я вражена. І це говорить її сусідка чи навіть її сестра, донька. А у людини все життя була мрія бути на сцені, але життєві обставини не дозволяли і в цьому війна підштовхнула і допомогла. «Я маю жити одним днем. Невідомо, що буде далі. Я маю втілити свою мрію». Ну і це дуже круто». 

Редакторка - Світлана Романенко

Журналістка - Тетяна Якушевська